Розробка даного уроку-театральної постанови містить матеріали навчальних предметів: мистецтва, зарубіжної літератури, технологій.

Урок-театральна постанова сфокусований на актуальності та ефективності міждисциплінарних зв’язків у процесі розвитку творчих мистецьких компетентностей учнів шляхом упровадження продуктивної технології навчання.

Дата проведення уроку. I семестр. Урок № 24.

Тема уроку. «Леся Українка. Розповідь про життя поетеси, її мужність і силу духу. Потужне ліричне начало, романтичність, волелюбність, оптимізм, мрія і дійсність як провідні мотиви».

Мета, завдання уроку. Поглибити знання про мужню поетесу Лесю Українку; визначити таланти і здобутки письменниці; розвити вміння виділяти основні мотиви в поезіях авторів; висловлювати свої думки, спостереження, наводячи при цьому переконливі аргументи, твердження; ознайомитися із творчістю сучасної письменниці, поетеси, есеїстки, публічної інтелектуалки, громадського діяча Оксани Стефанівни Забужко; виховувати почуття прекрасного; пошани, любові до легендарних письменниць, їх мистецького таланту; раціонально використовувати навчальний час; прищеплювати інтерес до продукту своєї праці, формування компетентного читача; розвиток емпатії, відтворювальної і творчої уяви, художнього мислення й образного мовлення, чуття жанру, форми; підвищення загальної освіченості молодого громадянина України, досягнення належного рівня сформованості вміння прилучатися через художню літературу до фундаментальних цінностей, культури, розширення культурно-пізнавальних інтересів школярів; сприяння всебічному розвитку, духовному збагаченню, активному становленню й самореалізації особистості в сучасному світі; формування і ствердження гуманістичного світогляду особистості, національних і загальнолюдських цінностей.

Завдання:

• сприяти формуванню ціннісного ставлення до того, що відбувається навколо, розуміти, що події важливо пропускати крізь себе.
• навчити сприймати прекрасне;
• розвивати творче самовираження учнів засобами продуктивної технології;
• формувати стійку мотивацію до читання художньої літератури, до вивчення української літератури як скарбниці духовних цінностей людства;
• ознайомити учнів із найкращими зразками оригінальної й перекладної літератури («золотого» фонду класики та сучасної);
• розвивати уміння і навички сприймати, аналізувати й інтерпретувати літературний твір у культурному контексті, у зв’язках з іншими видами мистецтва, аспекті актуальних питань сучасності й становлення особистості.
• формувати пізнавальну активність учнів;
• виховувати громадянську свідомість із метою збереження культурної спадщини.

Інтеграція навчальних предметів:

Українська література. «Леся Українка. Розповідь про життя поетеси, її мужність і силу духу. Потужне ліричне начало, романтичність, волелюбність, оптимізм, мрія і дійсність як провідні мотиви».

Формування предметної компетентності: ознайомлення з філософією творчості Лесі Українки, Оксани Забужко; засвоєння нових знань із театрального мистецтва.

Мистецтво. Музичне мистецтво. «Стилі та напрями мистецтва». Формування предметної компетентності: попередній добір фонограм, розробка індивідуальних та колективних проєктів із мистецтва. Образотворче мистецтво. «Екранні мистецтва. Форми поширення мистецтва». Формування предметної компетентності: здійснення самостійної пошуково-дослідної діяльності щодо мистецьких явищ різних стилів і напрямів, використання комп’ютерних технологій для віртуальних презентацій продуктів проєктної діяльності; створення декорацій до уроку, оформлення театральної вітальні, нанесення гриму акторам.

Технології. «Виготовлення панно», «Світильник», «Вішак для одягу», «Чохол для одягу», «Краватка-метелик», «Карнавальна маска». Завдання з елементами проєктування, пов’язані із життєдіяльністю та самообслуговуванням учня: «Моя зачіска», «Мій одяг – мій імідж»». Формування предметної компетентності: створення костюмів, реквізиту, панно для театру тіней, ширм, що ділять клас на сектори.

Зарубіжна література. «Мольєр – майстер класицистичної комедії. Художнє новаторство Мольєра у драматургії, вплив його відкриттів на світове театральне мистецтво» (Прозова комедія «Дон Жуан, або Кам’яний гість»); «Вплив творчості Дж. Байрона на розвиток романтизму в Європі» (П’єса «Дон Жуан»); «А. С. Пушкін. Традиції світової літератури і культури у творчості автора (вплив Дж. Байрона та ін.)» (П’єса «Кам’яний гість»). Формування предметної компетентності: використання різних видів читання, застосування елементів компаративного аналізу, комунікативних стратегій відповідно до мети й ситуації спілкування.

Змістові наскрізні лінії

Реалізація змістових наскрізних ліній забезпечує усвідомлення взаємозв’язку:

• людини і природи як цілісної системи. «Екологічна безпека та сталий розвиток» (НЛ-1);
• індивідуальної свободи, прав людини з патріотичною відповідальністю кожного. «Громадянська відповідальність» (НЛ-2);
• власної поведінки, стану здоров'я з безпекою своєї життєдіяльності й оточення. «Здоров'я і безпека» (НЛ-3);
• бажання проявляти ініціативу з результативністю, якістю кінцевого продукту. «Підприємливість і фінансова грамотність» (НЛ-4).

Очікувані результати: сформовані ключові компетентності: спілкування державною мовою, соціальна та громадянська, уміння вчитися впродовж життя, організовувати пошуково-дослідницьку діяльність, реалізувати на практиці набуті знання та навички, ініціативність і підприємливість, читацька, полікультурна, інформаційно-цифрова, математична, у природничих науках і технологіях.

Тип уроку: урок-театральна постанова.

Форма проведення: театральна постанова.

Методи і прийоми: робота в групах: груповий проєкт, індивідуальний проєкт, творче моделювання, самопрезентація, «Відкритий мікрофон».

ІКТ: слайд-шоу, відеофрагменти, мультимедійна презентація.

Дидактичний матеріал: листи формату А-1, ескізи, ілюстрації, панно.

Зоровий ряд: ілюстративні зображення портретів Лесі Українки, близьких їй людей, Оксани Забужко, бульвару, пам’ятника.

Музичний супровід: фрагменти музичних творів сучасних авторів.

Обладнання ТЗН: проєктор, мультимедійна дошка, ноутбук, фотоапарат.

Реквізит: костюми, уламки дзеркал, ширми, панно.

Основні поняття: драматургія, драматична структура, епізод, імітація, несказане → сказане й несказане; одиниця висловлювання, процес вислов­лювання → дискурс, ситуація процесу висловлювання, панно.

Перебіг уроку

Сцена класу поділена на сектори, які пов’язані тематично між собою декораціями.

Київ. Бульвар Лесі Українки

Драма в IV діях

Діячі:

Бульвар Лесі Українки в Києві – символ занечищеності.

Пам’ятник Лесі Українці на бульварі – символ чистоти, правди, світлої сили; сподівання на захист, порятунок.

Янгол Лесі Українки– сумління, правда народу, надія.

Ведуча-документаліст–представниця реального прагматичного холодногосучасного світу.

«Справжня сутність людини»–темнісховані закутки єства кожної людини; нереалізованість.

Незнайомка – середньостатистична сучасна дівчина-українка з натовпу на бульварі Лесі Українки.

Перехожі на бульварі Лесі Українки– уособлення метушні, буденності, скороплинності життя.

Маленька Леся – безтурботність, дитинство.

Тінь маленької Лесі. Справжнє «Я» – жорстка правда,передбачення, попередження про нелегку долю.

Юна Леся –молодість, краса, перша закоханість.

Тінь юної Лесі. Справжнє «Я» – нескореність перед правдою долі, юнацький максималізм.

Руки за ширмою – символ польоту душі, самопожертви, сили любові, ніжності.

Зріла жінка Леся – неминучість, хвороба, наближення кінця земного життя.

Тінь зрілої Лесі. Справжнє «Я» – фантазії, нездійснені сподівання, утрачені надії.

Пролог

Київ. Імпровізований бульвар Лесі Українки. Пам’ятник письменниці. У підніжжя, обличчям до пам’ятника, сидить у задумі Янгол Лесі Українки, увесь у світлому, а на його спині – справжні білі крила.

Ведуча-документаліст виходить на середину класу-сцени

Ведуча-документаліст

(холодно, без емоцій, безкомпромісно, наче залізом по склу, подає сухі факти з життя Лесі Українки)

«Ні, я жива, я буду вічно жити,
Я в серці маю те, що не вмирає…»

Ці поетичні рядки знає, напевно, кожен в Україні та й багато хто за її межами. Авторка слів навіть і не підозрювала наскільки для неї вони будуть пророчими: важка хвороба, доволі коротке життя…

Але її твори залишаються однією з найцінніших перлин у літературі. Вони містично сильні, пройняті емоціями, живі…

Це про Лесю Українку: українську письменницю, фольклориста, громадського діячаі… сильну жінку-лицаря, носія моральної норми, носія ордена, що передбачає релігію в собі, ту, що обіцяла через своїх Командора й Долорос із драми «Камінний господар», помститися кривдникам ВЕЛИКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ.

Дія I

Увагу привертає людина, яка сидить ліворуч сцени. Хлопець одягнений у все чорне, зверху в нього довга накидка-мантія.

«Справжня сутність людини»

(дивиться на глядачів,чітко виголошує низьким голосом)

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ. Наш час. Київ. Бульвар Лесі Українки. Місце, де проходять різні акції: чесні і проплачені, з наметами й без… Будинок ЦВК. Тут, під його стінами, 24 жовтня 2004 року, люди вперше побачили кров на асфальті. А пізніше – мирна акція, коли жінки, захищаючи свій народ, вийшли із дзеркалами, що стали символами сумління. На дзеркалах було написано: «Боже, невже це я?» Справжні берегині роду українського стали дзеркальним щитом прямо навпроти озброєних правоохоронців, щоб вони мали можливість поглянути на самих себе й задуматися: кого й від чого вони захищають?!

Хтось із поліціянтів соромився й не міг подивитися на своє відображення, хтось ніяковів, а деякі просто, по-дитячому, втягували шию, бачачи себе, посміхалися…

…І знову майже мирний день… Навпроти – пам’ятник Лесі Українки.

Якесь відчуття занечищеності місця, серед якого стоїть цей пам’ятник роботи Галини Кальченко, що великою мірою є символом занечищеності нашого цілого культурного простору, у якому Лесі ніби немає чого робити! І пам’ятник стоїть… Якщо він стоїть, то він нас до чогось зобов’язує?! Якщо він нас до чогось зобов’язує, то до чого?! І в чому тут цей меседж?!

Біля пам’ятника сидить у тихій задумі янгол Лесі Українки…

«Справжня сутність людини» знову сідає на своє місце майже непомітним, як ті таємні закомірки будь-якої людської душі.

Шум вулиці. Перехожі на бульварі Лесі Українки: жінки, що сидять на лавці; біля них примостився відпочити, спершись на ціпок, старенький дідусь у шляпі й окулярах. Перед лавками – юнак у навушниках, який простує бульваром, жуючи тільки-но куплений хот-дог. Діти… Галас… Метушня…

Незнайомка з натовпу, кудись запізнюючись, намагається зупинити автомобіль, телефонує, потім у розпачі сідає на лавку біля пам’ятника Лесі Українки, закриває обличчя руками… Час зупиняється… Усе завмирає… ЗАДЗЕРКАЛЛЯ…

Тишу порушує пісня Янгола Лесі Українки, який непомітно весь час сидів у підніжжя пам’ятника. Янгол Лесі Українки підводиться, звертаючись до пам’ятника Лесі. Потім поступово виходить на середину сцени

Янгол Лесі Українки

(промовляє емоційно до глядачів)

Оксана Забужко. «Бульвар Лесі Українки»

Пані Ларисо! О Боже!
За що нам се все?!
Грудастий, стегнастий бовван
Під Центрвиборчкомом,
Кров на асфальті 24 жовтня,
20 тисяч рекламних об’яв
В Інтернеті на ваше ім’я:
Казино, ресторани,
дівчата на виклик, sex-шопи…
Як це насправді страшно:
Бути бульваром!..
«Далі – мовчання…», –
Сказав англієць задовго до Вас.
Той дещо в тім тямив!
Той знав, як себе вборонити!
«Орден присвячених» рухнув –
Зостався мокрий шинквас
У невідшкребених слідах блювоти
На місці міту.
І ніякого братства, блін,
Ніякого ва-а-бще!
І нікому воно не вагабить,
Та й Вам здається байдужим.
Ви давно вже десь так далеко:
Під командорським плащем,
Що до Вас не сягають
Паруючі наші калюжі…
Але ж Ви обіцяли помститись!
Я пам’ятаю текст:
«Дон Жуан, відсахнувшись од жаху,
Закрив руками перекошений рот…»
І вмикається саундтрек,
Розлягаються кроки
Потойбіч дзеркальної ями…
О, я знаю, вони пройдуть,
Огняні мечі перехрестять простір
Каскадами блиску і грому!
І камінна правиця ляже на тім плечі,
Що себе прикрашає
Клейнодом чужого дому,
Ваше воїнство, пані Ларисо,
Чого воно жде?!
Ваша тисяча лицарів
З темних дзеркал опівнічних…
Над гримучим бульваром
Так важко спадає день,
Як пилюжна куртина
На гіпсову маску обличчя…

Янгол повертається на своє місце, знову сідає обличчям до пам’ятника. Наперед сектора «Дитинство Лесі» виходить Ведуча-документаліст.

Ведуча-документаліст

(констатує чітко)

Рання весна на Волині. Садиба Косачів. А саме таке справжнє прізвище Лесі Українки. Лариса Косач. Лесею її називають рідні. Українка за національністю й подуху. Жінка-лицар, що взяла собі таке ім’я. Народилась Українка 25 лютого 1871 року.

Знову доноситься збоку, наче з-під землі, голос «Справжньої сутності людини».

Дія II

«Справжня сутність людини»

(підводиться й голосно промовляє)

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ. Рання весна. Волинь. Садиба Косачів. Маленька дівчинка Леся вперше зустрічається зі своєю Тінню. Справжнім «Я».

Маленька Леся, тримаючи іграшку в руках, підбігає весело до великого уламка дзеркала, який тримаєТінь маленької Лесі. Справжнє «Я». На дзеркалі написано червоною помадою: «Боже, невже це я?»

Маленька Леся

(по-дитячому роздивляється себе у дзеркалі, весело розповідає своєму відображенню й глядачам)

Леся Українка. «Як дитиною, бувало,.. »

(уривок)

Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що, болить?» – мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, –
Щоб не плакать, я сміялась.

Тінь маленької Лесі. Справжнє «Я» у темній накидці, у білих рукавичках, тримаючи перед дівчинкою великий уламок дзеркала, наче ховається за ним.

Тінь маленької Лесі. Її справжнє «Я»

(тихим низьким голосом, наче відповідає застерігаючи)

Леся Українка. «Тішся, дитино, поки ще маленька…»

Тішся, дитино, поки ще маленька.
Ти ж бо живеш навесні,
Ще твоя думка літає легенька,
Ще твої мрії ясні.
Мрія полине із думкою вкупці
Геть у далекі світа, –
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!
Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,
Як то колись принесла
Тую цілющу-живущу водицю
Дрібна пташина мала?
Їй не страшні були дикі простори,
Скелі і хвилі морські,
Перелітала найвищії гори, –
Мала крильцята прудкі.
Так твоя думка швиденько полине,
Тільки їй волю даси,
І принесе з чарівної країни
Краплю живої роси.
І як приступить журба невсипуща
Та до серденька твого, –
Тая росиця цілюща-живуща
Буде живити його.
Хай же та мрія із думкою вкупці
Лине в незнані світа, –
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!

Ведуча-документаліст переходить до сектора «Юність Лесі»

Ведуча-документаліст

(спокійним тоном)

У Колодяжному минула Лесина юність. Тут вона так любила зустрічати гостей у своєму будиночку, який для неї побудував батько, коли Леся застудилася й почала хворіти.

Дія III

«Справжня сутність людини»

(виголошує холодно сильним голосом)

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ. Колодяжне. Білий будиночок Лесі. Її рожева кімната, що одночасно служить і за робочий кабінет, і за спальню. Після прогулянки лісом входить юна Леся, і знов несподівана зустріч із Тінню юної Лесі. Справжнім «Я».

Юна Леся підходить до уламка дзеркала з написом помадою, яке тримає Тінь юної Лесі. Справжнє «Я»,  крутиться біля нього, весело посміхається, тримає букетик весняних квітів, поправляє шляпку на голові.

Юна Леся

(із юнацьким запалом)

Леся Українка. «Мене весна при лузі породила…»

Мене весна при лузі породила,
Мені наснаги й сили надала.
Вона нікого так ще не любила,
Іще нікого так не берегла!
Леліяла як квітку росянисту.
Дала кохання, творчості, добра.
І надихнула на життя барвисте.
Пелюстки фарбувала як могла.
Мої шляхи всі, як веселки в лузі:
Барвисті, ніжні, чисті, запашні.
Мої думки, як обріз в виднокрузі:
Насичені, глибокі і живі.
Мене весна при лузі породила,
Щоб людям дарувала я тепло!
Живу, люблю, і разом з тим щаслива.
Й віршами засіваю я добро!..

Тінь юної Лесі. Справжнє «Я» також у темній накидці й у білих рукавичках, як і попередня тінь, тримає уламок дзеркала з написом, наче ховаючись за ним.

Тінь юної Лесі. Справжнє «Я»

(відповідає Юній Лесі низьким, пригніченим, але сильним голосом)

…Мене весна при лузі породила.
Дала наснаги, сили та добра.
Переді мною душу всю відкрила…
А стежки довшої , на жаль, не надала.
Короткий шлях мені подарувала…
Тяжку хворобу розложила на путі.
Та не здалася я! І духом я не впала!
І геть гоню я думи всі сумні.
А я живу, пишу вірші й радію.
А я люблю, подорожую і творю.
А я про крила лебедині мрію!
Як виростуть – до зорей полечу!
Хай сльози ллють, а я буду сміятись!
Хай в спину б’ють, а я буду іти!
І без надії буду сподіватись!
Такої Лесі більше не знайти!!!

Ведуча-документаліст виходить наперед Юної Лесі, наче затуляє її.

Ведуча-документаліст

(спокійно, виважено)

Леся була земною жінкою, яка й закохувалася, і втрачала кохання.

У юності вона була захоплена Нестором Гамбарашвілі, який квартирував у Косачів у київській квартирі. Дівчина вчила Нестора французької, а він її –грузинської. Швидше за все, це почуття в Лесі було таємничим.

…Але Нестор поїхав, залишивши по собі подарунок, – кинджал. Грузин одружився з подругою дитинства й мав дочку. Зраджена Леся переживала настільки, що матері довелося заховати подалі від доньки подарунок. І Леся згодом напише:

Ти не мій! розлучив нас далекий твій край,

І вродлива чужинка забрала!

Ти там, може, знайшов незаказаний рай,

Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла!

Ведуча-документаліст відходить на другий план. Знову в центрі уваги Юна Леся. Вона тримає букет із тернових колючок, розглядає його, потім знімає шляпку, дивиться у дзеркало, що тримає Тінь юної Лесі. Справжнє «Я».

Юна Леся

(уже не так радісно та схвильовано.)

Не дорікати слово я дала,
І в відповідь на тяжку постанову
Ти дав колючу гілочку тернову,
Без жаху я в вінок її вплела.
Рясніше став колючий мій вінок...
Дарма, я знала се!
Тоді ще, як приймала
Від тебе зброю, що сріблом сіяла,
Я в серце прийняла безжалісний клинок.
Тепер мені не жаль ні мук, ні крові
Готова я приймать і рани, і терни
За марні мрії, за святії сни
Пречистого братерства і любові.

Тінь юної Лесі. Справжнє «Я»

(відповідає трагічно)

Через 60 років Нестор Гамбарашвілі приїде з дочкою Тамарою до міста Києва, відвідає Байківський цвинтар, могилу Лесі Українки, до якої покладе величезний букет червоних троянд і з ними впаде на коліна перед могилою Лесі й у великому оціпенінні буде стояти півгодини.

Ведуча-документаліст підходить до наступного сектора «Гра тіней».

Ведуча-документаліст

(чітко, без емоцій, холодно)

Ще одне кохання Лесі Укаїнки – Сергій Мержинський. Делікатний, закоханий в епоху Ренесансу та… у іншу жінку, і… хворий. У Сергія легеневий туберкульоз. А Леся щиро й палко кохає… Вона пише йому...

У секторі «Гра тіней», за ширмою з тканини з підсвіткою, учениця захована повністю. Вона, наче пташка в клітці, то б’ється руками по тканині, натягнутій на підрамник ширми, то ніжно гладить її в залежності від змісту листа Лесі Сергію Мержинському, який дівчина емоційно читає напам’ять. Тіні рук дівчини сприймаються, наче крила.

Леся Українка. «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…»

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер могосерця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твоїлисти так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже…Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!                     І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Ведуча-документаліст виходить знов на передній план у секторі «Гра тіней».

Ведуча-документаліст

(сухо, холодно, суворо)

Якось, після чергової зустрічі з Лесею, Сергій подарував їй «Сікстинську мадонну» Рафаеля, на звороті якої підписав: «На добру згадку про проведений час». Цей образ Мадонни завжди був із Лесею, де б вона не знаходилася.

Коли Сергієва хвороба ускладнюється, друзі по соціал-демократичній партії забувають про нього. А Леся – жертовно кидається на допомогу попри заборону батьків.

Перед смертю він надиктовує прощального листа до Віри Криженівської-Тучапської, яка свого часу була любов’ю Мержинського. І Леся без докору зафіксовує на аркуші паперу це запізніле освічення. У жорстоких приступах задухи Сергій тримав Лесю за руку, а любив іншу. Як можна було те пережити– знала лише вона сама. Леся – слабка, наче паросток, знайшла в собі сили й мудрість забути образи перед обличчям вічної розлуки. Затиснувши муку в серці, яке краялося, умирало в холодних байдужих долонях. Як гірко! Вона не відвоювала його ні в тієї жінки, ні в смерті…

У ту страшну ніч із-під її пера народилася поема «Одержима». Так скінчилося земне життя Сергія Мержинського.

Дія IV

«Справжня сутність людини»

(гучно, трагічно)

Задзеркалля. Пуста кімната. Порожнеча. На столі  репродукція «Сікстинської мадонни» Рафаеля. Леся на межі реального світу й задзеркалля…

У секторі «Останні миті життя» Зріла жінка Леся вже кволо намагається подивиться в дзеркало із надписом помадою, яке перед нею вже традиційно тримає в темній накидці й білих рукавичках Тінь зрілої Лесі. Справжнє «Я».

Зріла жінка Леся

(змучено, трагічно, сидячи,)

Леся Українка. Драма «Одержима».

Уривок із монологу Меріам

…Умер він, зраджений землею й небом,
як завжди, одинокий. А тепер
я тут сиджу, як завжди, одинока,
даремні сльози ллю і проклинаю
все те, що він любив, і з кожним словом
все більш надію трачу на рятунок.
І вічно, вічно буду одинока
на сьому і на тому світі. Так,
ніколи не скінчиться темна туга
і вічно буде жаль палити серце…

…Тільки я, коли згадую своє життя, то завжди боюся, коли хто б із вас не повторив моїх помилок. А помилка головна в тім, що багато сил ішло на даремну видержку, непотрібну терпеливість, а серцю давалась воля тільки тоді, як було вже пізно…

О, як хотілось іншої долі: мати сім’ю, народити дитину…

Зріла жінка Леся, наче втрачаючи свідомість, закидає голову назад, затуливши рукою обличчя, завмирає .

Тінь зрілої Лесі. Справжнє «Я»

(мрійливо, із захопленням, швидко, легко)

Оксана Забужко. «Задзеркалля: пані Мержинська».

У світі, найбільш реальнім з усіх можливих, –
у такому самому Києві, тільки трохи інакшім
(всі знайомі кав’ярні – по другому боці вулиць,
рух екіпажів і авт тече в супротивну сторону), –
по хіднику, освітленім плямами листя,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок, –
бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці
(підгоріла молочна кашка – розрахувати няньку!);
дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська
спиняє візочок поправити укривальце,
нахиляється, рвучко роздутими ніздрями спрагло вбирає
теплий, хлібний, дурманливий пах немовлячої шкіри,
не втерпівши, з вибухом щасного сміху втискає обличчя
в піну мережив, у курчачий, піддатливий лоскіт,
ніжно сюркоче, прицокує язиком
(а бачиш, Лесюню, добре казав тоді лікар:
усі ті дівоцькі сухоти – то просто од нервів,
вийдеш заміж, народиш – і все минеться).
У кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку)
чекає вогненний янгол, сховавши крила
під попілавий плащ; замовляє вже шосту каву.
Входить жінка у чорній сукні,
Різко стягує рукавички, шпурляє на столик.
Янгол підводить на неї очі – і тут же відводить – помилка.
Тим часом Лариса Петрівна Косач-Мержинська
котить візочок мимо:
не забути зібрати вишневих трусок на розпал самоваря–
тільки вишневий-бо вугіль дає правдиву духмяність,
так, як любить Сергій; до вечірнього чаю стіл
на терасі накрити білим обрусом (чи нова куховарка
втрапить почистити срібло?). Вертаючи з праці,
Сергій Костянтинич Мержинський іще од хвіртки
широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом:
пані Ларису з дитям у садовім плетенім кріслі,
прощену няньку і куховарку на задньому плані.
Ліля з мужем і Людя Старицька будуть пізніше – знаєш,
Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить!..
Потім пані Лариса сидить із шитвом при лампі.
Смерком стають чутніші вологі надихи саду.
У сусідів грюка вікно; десь гукають додому дітей.
І коли-то, либонь, од єврейських дільниць розтинається крик:
– Міріам! (Міріам! Міріам! – захлинулась горбами луна), –
мов здригнувшись зі сну,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська вколює голкою палець.
– Що тобі, серце? – Нічого (ряхтюча рубінова крапля
на підмізинній пучці – батистова хусточка – пляма
розтікається і підсихає, немов іржа).
Міріам. Міріам. Ах ти, Господи! Ні, не згадати!
– Ти просто втомилась, – цілунок в долоню, – не час нам лягти?
(Руки круг шиї, глибоке зітхання і трем).
У кав’ярні на Прорізній (з протилежного боку) вогненний янгол
замовляє дванадцяту каву; ніхто не приходить; дзигар
б’є дванадцять разів – отже, північ. Щасливі жінки
сплять, наморені любосним трудом. Лариса Косач-Мержинська
непорушно лежить горілиць коло мужа, що вже заснув,
і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима –
широко розкритими– дивиться в порожнечу.

Ведуча-документаліст виходить наперед, безжально залишаючи за собою непритомну Зрілу жінку Лесю, яка нерухомо сидить біля Тіні зрілої Лесі. Справжнього «Я».

Ведуча-документаліст

Тепер Леся вдова, і в ній мало від жінки. Дивиться в дзеркало нечасто, яскравих суконь не носить, щодня  ходить пішки двадцять кілометрів, любить зброю, учиться стріляти, у кохання більше не вірить. Але саме в таку, трохи цинічну, із ціпком Лесю закохується Климентій Квітка, її останній чоловік. Пара встигла вдочерити сироту Марусю. І все – Лесі не стало…

Після смерті Лесі Українки Климентій заявив: «У свої 33 почуваюся старим і немічним». Квітка пережив дружину на 40 років, але ті чотири десятки він не жив і навіть не існував. Він страждав. Вічний лицар Лесі Українки Климентій був вірним їй довгих 20 років… А коли нарешті вирішив удруге одружитися, привів наречену на могилу коханої спитати дозволу. «Леся згодна, – сказав він після паузи, – але щасливими ми не будемо».

Янгол Лесі Українки в протилежному кутку, біля пам’ятника легендарній, талановитій, вольовій жінці, тихо починає співати свою пісню. Потім янгол підводиться, підходить і піднімає Зрілу жінку Лесю. Беручи її за руку, виводить на середину сцени, звідти читає слова, які написані на пам’ятнику Лесі Українки в Києві.

Янгол Лесі Українки

(голосно, урочисто, пророчо)

Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.