Оформлення: святково прибраний зал,  портрет Т. Г. Шевченка,  рушники, виставка творів Кобзаря,  ілюстрації,  напис на дошці:

І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим,  тихим словом.
Звучить пісня на слова Т. Г. Шевченка.

Ведучий: Плине час, як стрімкі води сивого Дніпра-Славути.   Минають роки,  десятиліття... Але ніколи не минеться народ і невгасима любов до всього найкращого,  що квітчає рід людський і землю рідну. Ніколи не погасне в серцях глибока шана до яскравого сузір’я полум’яних борців за народне щастя,  до геніїв,  що віддали свій талант рідній Батьківщині. Серед них Т. Г. Шевченко.

Тарасе, поглянь на свою Україну, вона - в цьому залі. До тебе прийшли сьогодні твої друзі. Ми раді бачити вас у нашій світлиці. Разом з вами ми поринемо у спогади про роки життя славного Кобзаря. Прислухаймося до Шевченківської думки,  слова,  вклонімося світлій пам’яті поета.

Ведуча:  Провіснику долі,  великий титане,
Справдились думи пророчі твої!
Прийми ж ти данину любові і шани
Від українців - нащадків твоїх. 

Звучить пісня “Думи мої,  думи мої”

До світлиці заходить жінка, одягнена в селянський одяг. Вона несе запалену свічку, ставить на столик біля портрета Т. Г. Шевченка. Підходить хлопчик.

Хлопчик: Матусю,  а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати: Так, синочку, правда. 

Хлопчик:  А чому так багато зірок на небі ?

Мати: Бо коли людина зла,  заздрісна,  скупа,  її зірка ледь тліє. А коли людина добра, любить людей,  робить їм добро, тоді зірочка такої людини світить ясно і світло.

Хлопчик:  Матусю,  я буду добрим, я хочу,  щоб моя зірка світила ясно.

Мати:  Старайся,  мій хлопчику. 

Ведуча:  9 березня 1814 року в селі Моринцях на Черкащині в сім’ї селянина-кріпака народився хлопчик,  якого назвали Тарасом. Хлопчик ріс мовчазним,  замисленим.  Не тримався хати,  а все десь блукав,  пізнавав світ. 

Ведучий:  Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в науку.  За найменшу провину дяк карав своїх учнів різками. Але вже тоді Тарас знав,  що за цією дяковою наукою криється щось таке незвідане,  і він терпляче зносив різки.

Учень:  Ти взяла мене маленького за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку. 
“Учися,  серденько, колись
З нас будуть люди “- ти сказала. 

Ведуча: Та недовго тривала Тарасова “наука”. Несподіване лихо випало на долю маленького хлопчика. Замучена тяжкою працею, померла мати. 

Учень:  Там матір добрую мою,
Ще молодую,  у могилу
Нужда та праця положила. 

Ведучий:  Невдовзі після смерті матері у 1825 році помер і батько.  Смерть батька приголомшила малого Тараса. 

Учень:  Там батько, плачучи з дітьми,
(А ми малі були і голі ),
Не витримав лихої  долі,
Умер на панщині! А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи -
Носити воду школярам. 

Ведуча: Тарас наймитує в школі, а потім пасе громадську череду.   Мине 20 років і він з болем згадуватиме про своє дитинство у вірші “Мені тринадцятий минало“.

(Інсценізація вірша “Мені тринадцятий минало “).

Оксана: Чом же ти плачеш? Ох,  дурненький,  Тарасе!  Давай я сльози витру.  Не сумуй, Тарасику, адже кажуть найкраще від усіх ти читаєш,  ще й кажуть малюєш. От виростеш і будеш малярем. 

Тарас:  Еге ж,  малярем. 

Оксана: І розмалюєш нашу хату. 

Тарас: Атож. А всі кажуть,  що я ледащо і ні на що не здатний,  Ні,  я не ледащо. Я буду  все-таки малярем.

Оксана: Авжеж будеш!

(Звучить пісня “Зацвіла в долині червона калина”).

Ведуча: Тарас наймитує,а випаде вільна часина - читає, малює.   Вечорами,  щоб ніхто не бачив,  плаче з горя.   Але думка навчитися малювати не покидає його. Так він потрапляє до хлипнівського маляра. Згодом пан Енгельгардт переїжджає до Петербурга,  взявши з собою Тараса за козачка.

Учень:  Хоче малювати, 
Прагне він до знань,
Та за це багато
Зазнає знущань. 
Нишком він малює
Статуї в саду. 
Вночі пише вірші
Про людську біду. 

Ведуча:  Зустріч у Петербурзі із земляком  - художником Сошенком,  байкарем Є. Гребінкою, художником Брюлловим, Венеціановим, поетом Жуковським круто змінила долю Шевченка.   Вони побачили великі здібності юнака і викупили його з неволі. 

• 1й учень: Витай над нами, наш Кобзарю,
  Між  діточками ти витай,
  Завзяття свого і відваги,
  І мудрості своєї дай.

• 2й учень: Додай нам сили, щоб могли ми
  Сповнити точно заповіт.
  Щоб ми підняли нарід рідний
  Й прославили на увесь світ.

• 3й учень: Зігрій ти нас своїм запалом,
  Щоби відтанули серця,
  Щоб ми почате разом діло,
  Змогли довести до кінця.

• 4й учень: Тарасе, ти навчив нас,
  Як з’єднати братерську згоду і любов.
  Зате тобі на знак пошани
  Несем знак рідних хоругов.

(Кладуть прапорці біля портрета Т. Г. Шевченка).

Звучить пісня “Реве та стогне Дніпр широкий “

Клятва учнів:

• 1й учень: Присягаємо наш рідний край над усе любити!
• 2й учень: Рідний нарід шанувати і для нього жити!
• 3й учень: Присягаємо рідну віру завжди визнавати!
• 4й учень: По- вкраїнськи говорити, молитись,  співати!

Ведучий: Спи спокійно,  Тарасе.  Нащадки твої  словом шани й любові тебе спом’янули. І народ український у вольній сім’ї заповітів священних твоїх не забуде.

Ведуча:  За бунтарські вірші 33-річного Тараса відправили в солдати.

Ведучий:  Незважаючи на заборону,  Шевченко писав свої твори і ховав за халявою чобота.  Тепер цю книгу називають захалявною. 

Звучить пісня “Зоре моя вечірняя “.

Учень:   І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.

Ведуча: 9 березня 1861 року Шевченку минало 47 років. Привітати поета, який лежав тяжко хворий,  прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце великого Кобзаря. Тіло Шевченка було перевезено в Канів і поховано на Чернечій горі.   Сьогодні ми її називаємо Тарасовою. 

Вірш “Заповіт”