Мета:

учні мають навчитися:

- називати, витлумачувати і доречно вживати поняття та терміни, пов’язані з темою « Голодомор в Україні 1932-1933 років»;
- визначати на основі історичних джерел реакцію населення Західної України на інформацію про Голодомор;
- складати план-конспект фрагменту уроку;
- аналізувати,висловлювати власні міркування та робити висновки  щодо індивідуальної та організованої громадської допомоги голодуючим як однієї із стратегій виживання;
- аргументовано пояснювати власну оцінку історичних подій;
- формувати в собі історичну емпатію та мотивацію до вивчення історії через особистісний та багато перспективний підхід;
- усвідомлювати трагічність подій Голодомору 1932-1933 років, наслідки для народу в ХХ та на початку ХХІ століттях та важливість взаєморозуміння і взаємодопомоги.

Тип уроку: формування та вдосконалення предметних умінь.

Методичні прийоми та техніки: робота з уривками документів, фото та відео свідченнями, аналіз використаних історичних джерел, робота в групах, обговорення в загальному колі, « навчаючи, вчусь», незакінчене речення.

Можливості використання: курс « Історія України» 10 клас Розділ 4, тема «Голодомор мовою документів, свідчень, чисел», спецкурси з історії 10-11 класи, зокрема, « Голодомор 1932-1933 років в Україні: історія, уроки на майбутнє», «Злочини тоталітарних режимів в Україні у 20-40х роках ХХ століття», заняття історичного гуртка.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. Підготовчий етап

1. Організаційний момент.
2. Активізація пізнавальної діяльності учнів.

Вчитель пропонує назвати та записати на дошці слова, словосполучення, які в них асоціюються з поняттям « Голодомор» за схемою « Що?», « Де?», « Коли?», «Як?», стимулює до висловлювань та вказує на важливість розуміння історичного явища, яке викликає такі асоціації.

ІІ. Основний етап

1. Оголошення теми, визначення навчальних цілей та мотивація пізнавальної діяльності.

Після оголошення теми уроку доцільно переглянути відео презентацію «Голодомор 1932-1933 років - геноцид Українського народу: історія, пам’ять, уроки на майбутнє».

Вчитель визначає навчальні цілі уроку та наголошує на актуальності вивчення  теми « Наш край в роки Голодомору 1932-1933 років»:

- На теренах нашого краю безпосередньо голоду не було, тому що Тернопільщина у міжвоєнний період перебувала у складі Польщі. Та все ж наші земляки були свідками цієї трагедії, особливо жителі прикордонних територій з УСРР. Єдність і дух побратимства, бажання допомогти і щирість – ось, що часто рятувало людські життя в страшні часи Голодомору і так потрібно нам сьогодні… Філософ та громадський діяч Мирослав Маринович писав: «Активна реакція Західної України на Голодомор – цінна пам’ять, яка мала б об’єднати сучасне українське суспільство. Це феномен, що у безодні пекла знаходилися люди, які втілювали своєю поведінкою Божі закони і мораль, допомагали жертвам Голодомору».

Регіональні дослідження Голодомору мають особливу цінність, оскільки містять свідчення очевидців, документи з державних архівів, листи та фотодокументи з сімейних архівів. Досліджуючи свідчення постраждалих та очевидців Голодомору, статті газет того часу і документи ми дізнаємося реакцію жителів Західної України на Голодомор 1932-1933 років та про дії наших земляків, спрямовані на порятунок голодуючих братів із-за Збруча.

2. Опрацювання нового навчального матеріалу. Формування та вдосконалення вмінь.

Робота в групах з навчальними матеріалами. Пам’ятка «Як складати питальний план-конспект» виведена на екран.

Завдання І групи: охарактеризувати реакцію засобів масової інформації, окремих громадян та організацій на інформацію про Голодомор в УСРР, скласти питальний план-конспект та зробити висновки.

Роздатковий матеріал 1: «Реакція жителів Західної України на Голодомор.

Перші вістки про Голод у Галичину надходили від українців, які мешкали вздовж  річки Збруч. Українці Польщі деякий час не усвідомлювали масштабів голоду, вірили, що на таких чорноземах бодай щось мало вродити і не могли собі уявити, що це була зла воля комуно-більшовицького режиму…А ще й у той час з УСРР в Польщу хлинув потік дешевого краму та продуктів. Наприклад, влітку 1933 року із Шепетівки через кордон до Здолбунова прибуло 25 вагонів української пшениці і 3 вагони гусей, які продавались по демпінговими цінами. А в Польщі українськими буряками годували свиней, бо цих буряків було багато і вони були дуже дешеві[1]. Голод сталінською владою заперечувався.

Жителі села Рожиська Підволочиського району, що межувало через Збруч з селом Канівкою Волочиського району згадують, що спочатку навіть насміхалися: «Догосподарювалися в комуні!» і співали коломийки: «Росіяни - клинці з’їли жабу в ринці». Але все частіше мешканці прикордонних територій чули постріли, знаходили на полях мертвих людей, ховали у своїх хатах втікачів. Очевидці помічали дивне явище – за Збруч в ті часи не залітали птахи, а гуси і качки не вилазили на «руський» берег»… Худі людські силуети було видно на світанку, вони щось визбирували на ріллі. [2, с. 71].

Навесні 1933 року почали з’являтися публікації в часописах. В газеті  «Діло» є свідчення жителів села Залісся Борщівського району про ватагу голодних дітей, котрі ходили східним берегом Збруча і кричали: «Дайте хліба!». Депутат сейму від УНДО С. Баран у статті «З нашої трагедії  за Збручем» пише про те, що до села Окопи до рідного брата вдалося втекти цілій родині [3]. Схожі статті, а також листи з Великої України та свідчення втікачів друкувалися в газетах та часописах « Подільський голос», «Нова зоря», «Мета», «Христос – наша сила», «Нове село», «За Україну», «Боротьба» та ін. У вересні 1932 року газета « Час» писала, що вже « в серпні 1932 року з України приходили жахливі вісті про голод, що охопив все сільське населення…В багатьох місцях населення вже із зими не мало хліба. Їли солому, бур’ян, посліди…А запаси збіжжя для армії тут же на очах голодних людей вивозиться до Росії і продається за кордон». У цьому ж номері газети передруковане повідомлення з газети « Народний агроном»( ч.36, 1932 р.) про те, що « в 65 селах Кременчуцького району все населення хворе, смертельність величезна…Причина хвороби – їли всякий бур’ян, недозріле зерно. І в цьому безпорадному становищі по селах ходять карні експедиції, конфісковують останні рештки прихованого хліба»[4, с.30].

Цікаво, що для того, щоб зібрати інформацію про тяжке становище населення радянської України, полковник армії УНР І. Литвиненко давав  директиви групі націоналістів на Волині Тараса Боровця (Бульби) про збір даних щодо голоду: «…ми приносили з-за границі цілу масу взірців «хліба», печеного з дерев’яної кори, листя, просяної лупи, буряку і т. п… Ці «експонати голоду в СССР» екзильний  уряд УНР слав до Ліги Націй та поширював на весь світ, та той світ був дивовижно глухим до України…». Мешканцю села Мовчанівки  Підволочиського району Петру Бойку крайовий провід ОУН  доручив перейти Збруч, провести глибоку розвідку аж до межі Вінниці, повернутися і доповісти про загальне становище на Поділлі. Бойко з товаришем побували аж під Уманню [2, с. 73].

Прадід нашого краєзнавця Ю. Мокрія Йосиф Костєвич був машиністом потяга, водив ешелони і за Збруч. На станції Волочиськ він бачив, як чекісти грубо виганяли з вокзалу голодних нещасних людей, які сподівалися сісти у якийсь товарняк та виїхати у місто. Одного разу Йосиф помітив у «торгсіні» купу золотих хрестиків, коронок, зубів, сережок, перснів – все зламане. Це голодуючі несли побутове золото, щоб обміняти на муку і крупи. Рідний брат Йосифа Костєвича був братчиком в соборі Святого Юра у Львові. Він передав цю інформацію Андрею Шептицькому. Того так вразила історія про зламані хрестики (це в якій складній життєвій ситуації перебувала людина, що змушена була продавати свій хрест?), аж очі владики зволожили сльози. Митрополит наказав відправляти у всіх церквах Служби Божі, зібрати гроші на допомогу голодуючим.  24 липня 1933 року єпископат УГКЦ на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким звернувся із закликом : «Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світові…» [5] у пастирському листі «В справах подій на Великій Україні до всіх людей доброї волі»: «Україна у передсмертних судорогах, населення вимирає голодовою смертю. Перед цілим світом протестуємо проти переслідування малих, убогих, слабих і невинних, а гнобителів обвинувачуємо перед судом Всевишнього» [6, с. 220].».

Приклад висновку: проаналізувавши історичні джерела, ми дійшли висновку, що радянська влада заперечувала факт голоду і через закритість кордонів інформації про трагедію спочатку було мало. Але потім з’явилися свідчення жителів прикордонних районів, публікації у пресі. Українські інституції перевіряли інформацію, розвідували ситуацію та починали активно діяти з метою організації допомоги.

Завдання ІІ групи: дослідити форми і методи індивідуальної допомоги в атмосфері повного невизнання трагедії з боку радянської влади, скласти питальний план-конспект та зробити висновки.

Роздатковий матеріал 2: «Індивідуальна допомога голодуючим жителів прикордонних районів.

Західні українці намагалися допомогти своїм співвітчизникам за Збручем, оскільки вважали трагедію Наддніпрянщини своєю бідою. Вони були переконані, що потрібно робити все можливе для допомоги потерпілим. Ця допомога була як індивідуальна, так і загальна, громадська. Спочатку розглянемо, якими були форми і методи індивідуальної допомоги.

Голодомор гнав людей зі сходу до нас. Однією із стратегій виживання в тому пеклі були прориви через кордон.  Тільки на ділянці 20 ПО (Волочиськ) і лише в травні 1933 року зареєстровано 27 проривів з 27 перебіжчиками [7, арк..55].

Також нами було зроблено аналіз свідчень очевидців, жителів прикордонних сіл. Унікальною є історія двох сіл із однією назвою – «Мислова», що належать до різних областей – Тернопільської та Хмельницької. Під час Великого Голоду західна Мислова  старалася допомогти  східній посестрі. Жителі села вважають, що лютий голод не скував їх завдяки прикордонню та допомозі братів з-за Збруча. В Мислові  все ж померло більше десяти людей, здебільшого з багатодітних родин. Ганна Кіндратівна Федючок згадувала: «Якщо дозволяли прикордонники, звідти перекидали хліб, крупу. Але, звісно, багато робили потай. В одному з кутків села, який називали Свинячим, був брід, то дном річки натягували дріт і пробували  так  передавати вузлики з допомогою». Жителька Мислови на Тернопільщині  Іванна Йосипівна Осадчук мала під час голоду 8-9 років. Пригадувала, що батьки через річку передавали хліб і навіть мед, бо дідусь тримав пасіку. На подвір’ї час від часу з’являлися чужі люди, просили їсти. Їм допомагали. Ользі Маркіянівні Шкільняк пригадувалось, як якийсь хлопець, зайшовши на їхнє подвір’я, вхопив хлібину[8].

Є і багато інших таких родинних історій, які передаються від покоління до покоління. Історик Ігор Скочиляс почув від своєї бабусі, яка мешкала у селі біля Скали Подільської, що люди в ночвах  спускали через річку хліб [9]. Житель Підволочиська Іван Мигаль згадував, як допоміг утікачам влітку 1933 року: молоді пастухи принесли перебіжчикам харчі та показали дорогу на Скалат (прізвище одного з них було Стадник) [ 2, с. 72]. Свідчення Бабій Ганни Василівни з села Староміщини  Підволочиського району (1915 року народження): «Мешканці нашого села намагалися допомогти своїм сусідам, бо тут в цей час не було голоду, люди працювали на своїй землі і мали свій хліб. Допомагали голодним людям, які густими очеретами та баюрами пробиралися через річку. І я носила продукти сусідам, тоді і подружилася на все життя з жителькою Волочиська Ксенією Кашубою». Кара Марія Миколаївна та Гораль Кароліна Йосипівна згадували, що прикордонники не дозволяли навіть на своїх городах працювати біля річки. Але люди намагалися йти вечором і перекидати пакунки з їжею, прив’язуючи їх до камінців. А ще було до сліз жаль, коли бачили, як люди, схожі на скелети, перейшовши річку, падали на коліна, рвали траву і їли…

Жителі села Рожиська Підволочиського району навіть перекидали жителям села   Канівки Волочиського району харчі через Збруч «тичками» – своєрідними катапультами. Польські прикордонники («копци») практично не «бачили» порушень на кордоні, ймовірно і тому, що на Хмельниччині мешкало й багато поляків. А ось радянські прикордонники такі «посилки» переважно скидали назад у воду, на тому березі був ще й паркан висотою в чотири метри з колючого дроту [2, с. 73]. Жителі села Оріховця Підволочиського району згадували, що під час Голодомору селяни з-за річки часто своїх діточок садили на санки і з круч «пхали» до Польщі. Ті їхали на правий берег до 100 метрів[10]. Житель Перемишля п. Гук пам’ятав, як один чоловік згадував про людоїдство та про те, що на кордоні більшовики зсаджували з вагонів втікачів, часто розстрілюючи на місці [11]. Жителька Волочиська Микола Овчарук стверджує: «Під час Голодомору моя родина вижила завдяки мішку картоплі, який спустили по річці з Підволочиська. Передавати їжу було нелегко: на березі стояли прикордонники й топили гранатами мішки з харчами»[10]. Вражаючою є історія Насті Морозюк, жительки села Щаснівки Волочиського району: «Зимою померли батьки, а напровесні чоловік. Залишилася я з трьома діточками. Що робити? Вирішила перейти Збруч і піти в Западну, до сусіднього села Пальчинець. Прийшла до села, зайшла до людей у двір. Вони мене зустріли з великим співчуттям, а господар вислухав зі сльозами на очах і сказав: «Бери, дочко збіжжя, скільки донесеш, а коли зможеш, то ще приходь». Я подякувала і вже не йшла, а летіла на крилах душі до своїх діточок. Але на Збручі…Польський солдат мене не «бачив», та наш мене зловив і запровадив до прикордонної застави. А начальник присудив, щоб це зерно я занесла аж до Волочиська, а це понад 25 кілометрів. Провадив мене, як великого ворога, солдат на коні, а я несла, мов хрест, цей спасаючий скарб. А коли повернулася додому – впала, а донечка мене просить: «Мамо, дай папи!..». Ці слова все життя відлунюються в моїй бідній голові великим болем, бо не врятувала я своїх діточок…» [ 12].

Радянська влада приховувала правду про голод, заперечувала його та не дозволяла масово допомагати постраждалим. А з іншого боку, Москва хотіла заробити на людському горі й дозволяла переведення окремим людям валюти від родичів, щоб мати зиск від продажу продуктів за завищеними цінами. Інколи ця підтримка була єдиною можливістю для окремих голодуючих вижити. Пересилали гроші і продукти родичі. Так, в одному листі житель Східної України писав: «Дякуємо вам за 25 злотих. Продукти, що ми взяли за ці гроші вже доїдаємо. Знов загрожує нам голод, бо ми тільки живемо допомогою від маминої рідні і всіх вас»[13].

В 1932 році «Інтурист» оголосив, що громадяни можуть виїхати до родичів або знайомих, якщо ті заплатять за переїзд. Близько 80 українців із Великої України змогли переїхати до рідних у Польщу [14].

Наведемо декілька свідчень про це…Згадує Ковалик Марія, уродженка хутору Новачиха Миргородського району Полтавської області: «Мій батько був родом з теперішньої Івано-Франківської області. Він виробив документи, щоб виїхати на батьківщину. Тато поїхав поїздом, а мене з мамою (мені було 5 років) через рік переправили в бочці з-під оселедців. На батьківщині батька йому запропонували записатися поляком, але він не погодився. А місцеві комуністи ще й пригрозили, щоб мовчав, бо то все, мовляв неправда, в Радянському Союзі ніякого голодомору нема, це наклеп на країну Рад. Переїхали ми до Бучача на Тернопільщину. Померла мама і маленький братик Богданко. Бувало, цілими днями знаходилася у сусідів, які до мене ставилися прихильно». А Гриненко Ганна Федорівна, уродженка села Гмирянки Ічнянського району Чернігівської області, розповідала: «Під час голодовки ми з мамою їздили на Волинь, звідтіля була моя баба родом. І ми тут ходили просити їсти» [ 13]».

Приклад висновку: на основі аналізу свідчень очевидців та постраждалих під час Голодомору,можемо зробити висновок , що окремі мешканці Західної України, в основному, жителі прикордонних районів,під час Голодомору 1932-1933 років допомагали втікачам з УСРР, домагалися, щоб працівники державних органів Польщі не відправляли біженців назад, надавали українцям, які мешкали вздовж кордону матеріальну допомогу, забезпечуючи голодуючих продуктами, пересилали продукти та гроші родичам, допомагали у виїзді за межі СРСР.

Завдання ІІІ групи: проаналізувати, яким чином церква, громадські та політичні організації Західної України доносили правду про трагедію до світової громадськості та намагалися допомогти голодуючим, скласти питальний план-конспект та зробити висновки.

Роздатковий матеріал 3: «Організована громадська допомога голодуючим.

Допомога жертвам Голодомору  була не лише індивідуальною, але й організованою, суспільною.  Такі українські громадські організації, партії як « Подільський союз кооперативів», « Просвіта», ОУН, УНДО, «Союз українок», «Рідна школа», « Маслосоюз», і, як вже зазначалося, греко-католицька церква розгорнули широку кампанію з надання голодуючим допомоги. Вони почали створювати комітети, намагаючись залучити міжнародні чинники до заходів допомоги.

Найбільш відомим з них був Український громадський комітет рятунку України, створений у липні 1933 року у Львові. УГКРУ за підтримки церкви намагався об’єднати представників всіх західноукраїнських сил, за винятком комуністів. 12 жовтня 1933 року комітет видав у Львові комунікат «День національної жалоби і протесту», в якому зазначалося: «29 жовтня призначено днем національної жалоби і протесту… Того самого дня після Богослуження мають відбутися сходини чи збори.., на яких треба ухвалювати резолюції з протестом проти більшовицького насильства та руйнування нашого народу» [6, с.215]. УГКРУ зібрав як на той час досить значні кошти й навіть зумів певні гроші передати голодуючим. Іншу частину коштів було використано для донесення до світової громадськості правди про трагедію. Зокрема, представники комітету об’їздили країни Західної Європи [15]. Член Львівського комітету,голова « Союзу українок» Мілена Рудницька на Віденській конференції 1933року, дискутуючи з представниками німецької та єврейської делегацій, вказувала на принципову відмінність у становищі українців в СРСР: їх голодувало набагато більше, ніж представників інших націй [16].

У вересні 1933 року завдяки зусиллям українських діячів, на засіданні Ради Ліги Націй було ініційовано обговорення голоду в Радянській Україні. Рада передала це питання до Міжнародного товариства Червоного Хреста. Представники великих держав Ради Ліги Націй визнали наявність трагедії, проте допомоги потерпілим не надали. Віденський архієпископ кардинал Інніцер звертався до міжнародного Червоного Хреста у Женеві: «Зробімо спільний братерський жест, поки не пізно. Це є Божа воля… Я покладаюся на благання галицького митрополита Андрея Шептицького». За його ініціативою було створено спеціальний комітет допомоги[14].

А в нас, у Галичині, організовували віча – протести і демонстрації,  у всіх церквах відправляли Богослуження в наміренні українського народу, що проживає під комуністичною диктатурою. збирали добірне зерно аби відправити за Збруч. Краєзнавець Юрій Мокрій пише, що збіжжя доправили до Підволочиська, але на кордоні радянська сторона відмовилася від такого дарунка, мотивуючи тим, що в Україні голоду немає, все це вигадки. Московська влада не пропускала ешелони через кордон. Зерно пріло у вагонах в залізничному « глухому куті», потім було відправлене для переробки на спиртзавод [10, с. 229].

Польська влада спочатку не перешкоджала збору коштів і відправленню допомоги. Але після вбивства 21 жовтня 1933 року членом ОУН М. Лемиком працівника радянського консульства О. Майлова («Постріл в обороні мільйонів» з метою привернути увагу світової громадськості до Голодомору) заборонила проведення масових заходів. Суд над оунівцем широко висвітлювали світові засоби масової інформації, розцінюючи вчинок Лемика, як бойовий протест українського народу проти поневолення більшовицькою Москвою України й винищування її народу цинічно спланованим голодомором[17]. Та все ж 29 жовтня 1933 року тисячі людей взяли участь у «Дні жалоби і протесту», у всіх населених пунктах відбулися панахиди за жертвами Голодомору».

Приклад висновку: на основі наведених фактів, можемо стверджувати, що коли стала надходити інформація з уст очевидців і свідчення втікачів про катастрофу голоду в УСРР, в Західній Україні створювались комітети допомоги. Громадські, політичні та релігійні організації збирали гроші та продукти,допомагали втікачам з УСРР,  намагалися доносити правду про становище українців на міжнародній арені, організовували та проводили акції протесту проти політики Москви.

3. Виступи груп з результатами своєї роботи( прийом «Навчаючи, вчусь»).

ІІІ. Завершальний етап.

1. Систематизація, узагальнення вивченого на уроці.

Обговорення в загальному колі: «Як ви розумієте слова: «Збруч в ті роки перевіряв братів на людську гідність, став місцем і подвигу, і трагедії нашого народу»?

2. Контроль навчальних досягнень. Виставлення оцінок.
3. Підведення підсумків уроку.

Вправа «Незакінчене речення»:

- В результаті дослідження, вивчення, аналізу, систематизації  джерел було встановлено:…(Приклад відповіді: радянська влада заперечувала факт голоду і через закритість кордонів інформації про трагедію спочатку було мало, але все ж вона надходила; свідчення жителів прикордонних районів, публікації у пресі висвітлювали тему Голодомору; українські інституції перевіряли інформацію, розвідували ситуацію та починали активно діяти з метою організації допомоги; мешканці Західної України, в основному, жителі прикордонних районів, під час Голодомору 1932-1933 років співчували і брали активну участь в допомозі; форми цієї допомоги були різноманітними, від перекидання продуктів через кордон, і забезпечення продуктами, до пересилання грошей; однією із стратегій виживання голодуючих було прорив через кордон і переїзд до Західної України; громадські, політичні та релігійні організації створювали комітети допомоги і збирали гроші та продукти і допомагали втікачам з УСРР; українські діячі намагалися доносити правду про становище українців на міжнародній арені; організовували та проводили акції протесту проти політики Москви).

- Вважаємо,що осмислення та усвідомлення таких уроків історії ХХ століття, як Голодомор 1932-1933 років… (Приклад відповіді: формує бачення реальної картини подій і наслідків їх як для конкретної людини, так і для всього народу та дозволяє стверджувати, що Голодомор 1932-1933 років був геноцидом українського народу).

Слова вчителя: найтрагічнішою сторінкою історії України є Голодомор 1932-1933 років, організований злочинним тоталітарним сталінським режимом. Згадаємо слова митрополита УГКЦ Любомира Гузара: «Пам’ять подій рівня Голодомору – це націє творчий елемент, це підкреслення фундаментальної вартості, яка об’єднує суспільство, яка пов’язує нас з минулим, без якого не може сформуватись єдиний державний організм, ані сьогодні, ані в майбутньому». Голодомор – геноцид українців у ХХ столітті, був брутальним порушенням священного права на життя і спрямований на підрив української нації. Кожна людина має право на життя та низку прав і свобод, які потрібно захищати і відстоювати. Не можна допустити, щоб хтось вирішував за громадян України їх долю. Ми творимо свою державу і мусимо пам’ятати самим та передати цю пам’ять наступним поколінням, аби не допустити повторення таких злочинів проти людяності як геноцид, зокрема, перед загрозою божевільних планів реставрації імперії.

Література

1. ЦДІА України, м. Львів, ф. 344, оп. 1, спр. 36, арк..1
2. Мокрій Ю. Рожиськ: село над Збручем. Короткий ілюстрований нарис. – Т.: Підручники і посібники, 2017. – 176 с.
3. Погляд на Голодомор 1932-1933 років за Збручем очима жителів Борщівщини. – сайт Скала-Подільського краєзнавчого музею
4. Мокрій Ю. Голодомор 1932-1933 років: погляд з-за Збруча .- 2009
5. Файзулін Я. Гінда В. Україна у вогні минулого століття. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015. – 351 с.
6. ДАХмО. – Ф.П. – 50: Оп. 1. – Спр. 75
7. Шот М. Одне село – дві долі. – Урядовий кур’єр, 22. 11. 2013 р.
8. Терещук Г. Реакція Галичини на Голодомор 1932-1933 років. – Радіо Свобода, 26.11. 2012 р.
9. Мокрій Ю. Містечко. – Т.: Астон, 2011. – 496 с.
10. Глазко В. Голодомор – погляд очевидця. – Свідки розповідають. Меморіал ім. В. Стуса
11. Гонтковський П. Допомагали, чим могли. – Гомін волі, 31.05 2003 р.
12. Чорна тінь Голодомору 1932-1933 р. р. над Тернопіллям. Книга пам’яті/ Вступ, статті; упор.: Б. Лановик, М. Лазарович, Р. Матейко. – Т.: Джура, 2003. – 292 с.
13. Папуга Я. Західна Україна і Голодомор 1932-1933 рр.: морально-політична і матеріальна допомога населенню УСРР. – НАН України Інститут українознавства Інститут народознавства. – Л.: 2007Жук А. Рятункова акція для Великої України. – Львів: Накладом Українського громадського комітету порятунку України, 1933. – 80 с.
14. Кравець Д. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну( 1920-1930ті роки): Л.: Львівська національна наукова бібліотека України ім..В. Стефаника, 2016. – 297 с.
15. Рудницька М. Боротьба за правду про Великий Голод// Статті. Листи. Документи/ Упор. Дядюк М. – Л.: Місіонер, 1998. – 380-433 с.
16. Пізнай своє минуле/ Ред. д-р М. Харкевич/ Українська вечірня трибуна.- Чикаго, Іллиной, США, 1997. – 58 с.