Поняття «права людини» існує досить давно, спочатку ним позначались окремі положення в правових системах різних країн.  Наприклад, в стародавній Греції було щось на кшталт закону (в сучасному його розумінні) про права, які мали громадяни, хто вважався громадянином та що можна було робити з тим, хто громадянином не був, і це стосувалось лише заможних чоловіків. 

Пізніше в середньовічній Англії почали говорити про права людини в контексті врегулювання відносин між «народом» (знову багатими білими чоловіками) та королем. Так зародилась парламентська форма правління та перші намагання обмежити абсолютну владу «держави» й встановити кордони, куди влада втручатись не може. 

Пізніше теорія про права людини розвинулась в потужну філософську теорію, яка ґрунтувалась на тому, що у кожної людини є гідність. А також на тому, що кожна людина від народження має права й свободи, які держава (влада) не може в неї відібрати.

Лише після катастрофи, яку спричинила Друга світова війна, філософська теорія про права людини стала основою для створення міжнародної правової системи про права людини. Першим документом, який підписали країни-члени ООН у 1948 році, стала ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ.  

Цей документ простіше за все охарактеризувати як «за все гарне й хороше, проти всього поганого» або як каталог. Це і є перший універсальний каталог, де перелічені та названі основні права людини. 

Отже, права людини – це:

• правила для держави, аби вона, знала, як взаємодіяти з людьми;
• держава має обов’язок або не втручатись, або забезпечити можливість реалізації того чи іншого права;
• права людини невіддільні, універсальні та рівні.

Невіддільність означає, що права не можна забрати, але інколи їх можна обмежити за певних обставин та лише тимчасово. Наприклад, право людини на свободу пересування держава обмежує, якщо людину визнали винною у скоєнні злочину та призначено їй позбавлення волі як покарання. Але не можна обмежити свободу пересування селян, наприклад, та заборонити їм перебиратись до міста, як це зробила радянська влада. Так само не можна обмежувати свободу пересування маломобільних груп населення, що відбувається в сучасній Україні через архітектурні та інфраструктурні обмеження. 

Універсальність означає, що права людини є однакові та незмінні в кожній країні, попри культурні відмінності, релігійні погляди, стан розвитку суспільства та економічну спроможність. Не варто молитвою зцілювати людей та відмовлятись від вчасної медичної допомоги, тому що це право на здоров’я. В деяких випадках держава навіть може втрутитись у найкращих інтересах дитини. Наприклад, коли мова йде про баланс інтересів дитини та поглядів на виховання її батьків. Хоча мова тут йтиме про право батьків на приватне та сімейне життя. 

Держава має обов’язок не втручатись у одних випадках, або навпаки, втручатись та забезпечувати право – в інших. 

Рівність прав людини – це означає, що права людини з інвалідністю = права людини без інвалідності. Права людини-жінки = права людини-чоловіка. Ця фраза навіть звучить безглуздо,  це ж очевидно, але людство лише ХХ-ХХІ століттях визнало жінку «повноцінною людиною», яка має права однакові з чоловіком, а люди з інвалідністю досі виборюють свої права. 

Що означає «держава не має втручатись»? Навіщо взагалі ми говоримо про державу?  Так, спочатку каталог прав людини, ви його можете побачити в додаткових матеріалах, «Загальна Декларація з прав людини» (це лише 30 прав), був лише на міжнародному рівні. Потім кожна держава, й Україна не виключення, були змушені закріпити цей каталог в національному праві. Нині ми маємо розділ в Конституції, де описано кожне право. А ще маємо купу законів, де написано, що держава може робити, а що робити заборонено. Це дві речі, які має робити держава, коли йдеться про права людини, - забезпечувати або не втручатись. 

Права людини можна умовно поділити на позитивні та негативні права або права і свободи. З негативними простіше – це свободи. Людина має свободу слова, поглядів, або свободу асоціацій та мирних зібрань, або свободу совісті, релігії. Хіба це означає, що держава має мені купити телеканал, щоб я звідти вільно промовляв до вас? Чи обрати державну релігію та побудувати в кожному селі церкву? Звичайно, ні! Це означає, що держава має не втручатись, коли людина хоче висловити публічно свою думку, це заборона цензури, це моя свобода самостійно обирати свою релігію або не сповідувати жодної, це моє рішення разом з іншими зібратись і піти пікетувати місцеву владу, тому що вона не прозоро розподіляє бюджет, чи щось інше. Тут стратегія держави – нічого не робити. Хоча у випадку масової публічної акції у держави є обов’язок – забезпечити громадський порядок та безпеку, наприклад перекрити дорогу для мітингувальників, залучити поліцію та знову, не втручатись, а ввічливо та спокійно слухати, що скажуть ті, хто користується свободою слова та мирних зібрань. 

 Як би це було все, державі би було простіше, але є ще права, або позитивні зобов’язання. Отже, мої діти мають прав на освіту. Що це означає для держави? Чи можна просто не втручатись? Не вийде. Право на освіту – одне з тих, які дуже рідко можна обмежувати, потрібно забезпечувати для всіх, ще й безкоштовно. У держави (кожної) є обов’язок створити систему загальної безкоштовної середньої освіти.   Тобто держава, щоб забезпечити моїй дитині право на освіту, має збудувати школу, розробити навчальну програму, написати та надрукувати підручники, навчити та винайняти на роботу вчителів й забезпечити інклюзивну, якісну і доступну освіту. Бачите, як змінюються навантаження, скільки всього потрібно зробити? І ось, коли йдеться про позитивні права, держави зазвичай починають скиглити: в нас немає грошей, не все одразу, а давайте зробимо якось пізніше, як зможемо, коли хтось інший, можливо, зміниться президент, міністр, МВФ гроші дасть, тоді покращимо точно. 

Позитивні права справді залежать від наявності коштів, але набагато більше вони залежать від вміння думати, пристосовуватись до змін часу та прогресу та бачити в центрі всього інтереси людини,  а не якусь «державну мету або вигоду». Ось це найскладніше, але ми до цього повернемось у другій лекції цього модулю та в третьому модулі, коли будемо говорити про стандарти доступності та універсальний дизайн. 

Права не можна забрати, але їх можна на певний час обмежити. В законах перелічені випадки, коли державні органи можуть частково та тимчасово обмежувати права людини, але лише у випадках, що передбачені законом, і є необхідними в демократичному суспільстві — з метою запобігання злочинності, захисту здоров’я та моральності, або захисту прав та свобод інших осіб. 

Обмеження прав людини не можуть бути безстроковими та мають враховувати, в першу чергу, найкращі інтереси людини та суспільства. І це зовсім не про «нам, державі, так простіше, тому давайте обмежимо, наприклад, культурні права людини та не будемо нічого дублювати субтитрами чи жестовою мовою, бо це не зручно й дорого». 

Беззаперечно, без будь-яких виключень мають дотримуватись лише заборона катувань та жорстокого та такого, що принижує гідність, поводження і покарання, заборона рабства та утримання в підневільному стані. Жодні обставини, цілі або ситуації не можуть виправдовувати катування, жорстоке або таке, що принижує гідність, поводження і покарання, піддання рабству. Згадуємо інтернати – коли ми чуємо жахливі історії про умови перебування та утримання людей в інтернатах, нам не здалося, що це дорівнює катуванням та жорстокому поводженню, й держава має обов’язок це виправляти! 

Отже, права людини з інвалідністю – це такі самі права людини, як і у людини без інвалідності, питання лише в тому, що в бар’єрному середовищі людині з інвалідністю потрібно більше зусиль на те, аби навчитись реалізовувати свої права, тому що для цього потрібно спочатку не лише про них знати, а й здолати всі бар’єри. 

Так, людина без інвалідності спокійно заходить до суду, підіймається на другий поверх у канцелярію та подає свій позов на бездіяльність місцевої влади, а, наприклад, людині, яка пересувається на візку, необхідно перевірити, чи можна подати позов письмово та потім наполягати на доступному слуханні. А це ж одне й те саме право на справедливий суд. А нечуючій людині? Потрібно буде подбати про перекладача жестовою мовою, хоча насправді всі ці нюанси та алгоритми має передбачити держава, тому що це і є відмінності, створені бар’єрами, в реалізації абсолютно однакового права на справедливий суд. І так з кожним правом! 

Література

1. Базовий компонент, Програма “Українське дошкілля”, Конвенція про права осіб з інвалідністю (український переклад), Загальна декларація прав людини 1948 року (український переклад), Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», Інклюзивна освіта в ДНЗ.