Вивчення історії рідного краю є найважливішим  завданням кожної досвідченої людини. Новим напрямок у дослідженні історичної науки є  метод «Усна історія», що активізувався останніми роками, і дає  великі можливості саме для вивчення минулого нашої Батьківщини.

В  останніх десятиліття  ХХ ст. праці з усної історії,  зазнала широкого визнання. Традиційно  історична наука віддає безумовну перевагу письмовим джерелам. Характерною рисою сучасної історіографії стало широке використання усних свідчень.

«Усна історія», як науковий напрям, став  інтенсивно розвиватися  з другої половини ХХ ст., вперше був запропонований Барбе д’Оревіллі.  Становлення його пройшло певні етапи і у кожній країні мало свої особливості. Термін «усна історія» стосується,  насамперед, якісного процесу дослідження, яке ґрунтується на особистому інтерв’юванні, що дає змогу розуміти смисли, інтерпретації зв’язків та суб’єктивного досвіду, а також продукту (аудіо- чи відеозапису), який є справжнім історичним документом, новим першоджерелом для подальших досліджень.

У більшості випадків метод «усна історія» застосовувався при вивченні таких тем,  про які недостатньо офіційних відомостей – це проблеми соціальної, політичної історії, повсякденного життя.  

«Людина завжди оповідає свої історії у розмовах. Століттями  історія передавалась усно, з віст в уста… усі в той час чи той спосіб оповідали про минулі  події, тлумачать їх, надають їм знання, підтримують живу колективну історію. Навіть у наш час всезагальної писемності та розмаїтих засобів зв’язку, білішість людей формує засади свого розуміння власної минувшини через розмову  з іншими .. » [2], –  саме так починає Роналд Гріл   приділяти увагу усній історії.

Окремі дослідження із застосуванням методу усної історії проводились вже у 1930–1940р. У 1948 р. зусиллям Аллана Невінса та його послідовниками  було створено Центр дослідження усної історії при Колумбійському університеті у Нью-Йорку.  Тим самим це дало квиток  у майбутнє усній історії.

За період 1940–1960 років становлення усної історія пов’язано з діяльністю Аллана Невінса та Луїзи Старт. Вони розглядали усну історію, насамперед, як засіб збирання та фіксації усних спогадів  очевидців подій, щоб у  подальшому використати як історичне  дослідження. 

Велику увагу  усній історії приділили на конференціях. На ІХ міжнародній конференції яка була проведена в Гетеборзі (Швеція)  у 1996році   була офіційно створена Міжнародна асоціація усної історії.

Луїза Старт в свою чергу писала: «Усна історія це першоджерело, отримана шляхом запису (найчастіше під час інтерв’ю)  усна розповідь людини, яка володіє цінною інформацією, що варто зберігати. Воно (джерело) створюється спеціально з історичною метою». [5]. 

Підвищений інтерес до таких проблем не оминув  українських дослідників, роботу в цьому напрямі ведуть наукові установи  Львова, Києва, Харкова, Запоріжжя.

Особливо активізувався цей науковий напрям з набуттям Україною незалежності. На початку 90-х рр. ХХ ст. найбільший інтерес усні свідчення викликали у дослідників процесу суцільної колективізації та Голодомору 1932 – 1933 рр., адже саме свідчення очевидців тих подій, через брак матеріалів, є основним джерелом для дослідників. Прогресивним кроком для вітчизняної історичної науки у вивченні даного кола питань було створення у 1993 році «Центру досліджень усної історії та культури» у м. Києві, який очолював Вільям Нолл. Робота Центру була зосереджена  на зібранні усних свідчень серед найстаріших селян, які мали допомогти у вивченні життя людей у період колективізації, зрозуміти їхні проблеми, дослідити моральний стан.

З 1996 р. Інститутом історичних досліджень реалізовано низку дослідницьких проектів, у яких використовувалася методика усної історії. У Національному університеті «Києво-Могилянська академія» здійснюється збирання усно-історичних джерел при кафедрі історії, у якому беруть участь і викладачі, і студенти.

На сьогоднішній  день  цей метод, як повноцінне джерело, включається до програм досліджень інститутів НАНУ [3,4]. 

Нині в Україні дослідження, які використовують методи усної історії, переважно зосереджені у вищих навчальних закладах: Інститут історії церкви при Українському католицькому університеті (Львів), Запорізький національний університет, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Одеський національний університет ім. І. Мечникова, Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет ім. Г. Сковороди, Полтавський державний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка

Складовою усної історії є саме метод усна історія та   методика його проведення.

Унікальність усної історії виокремлюється в тому, що дослідник не лише може інтерпретувати певні джерела, але й залучений у процес їх сторження, а найважливішою складовою є інтерв’ювання, анкетування – це записана на магнітофон інформація історичного змісту, яка є предметом наукового дослідження.

Передбачає прямий контакт з людьми – безпосередніми свідками подій, носіями інформації.  Сьогодні  під «усною історією»  розуміють наукову дисципліну, яка має власний метод  дослідження – інтерв’ю, завдяки якому здійснюється фіксування суб’єктивного знання, окремої людської особистості про епоху в якій вона жила.

Дослідник, що організовує та проводить інтерв’ю є кореспондентом, а людина в якої беруть інтерв’ю – респондентом.  Згідно цього при проведенні інтерв’ю насамперед потрібно дотримуватися наступних  рекомендацій:

• проведення попередньої роботи з респондентом, бажано познайомити його з питаннями, щоб він зміг пережити емоційну оцінку події яку власне пережив., і щоб продумав свою відповідь;
• створити емоційне середовище, щоб надихнути респондента на натхнення відповідати на питання; 
• запитальник повинен бути складений таким чином, щоб кожне питання було складової іншого, тим самим це надасть вам можливість перевірити щирості та об’єктивність розповідь;
• запис відповідей у більшості повинно відбуватися на диктофон;
• при розшифровці будь якого інтерв’ю потрібно виробляти транскрибування, тобто позначати паузи, в буквальному сенсі відтворювати всі слова і вирази, навіть не піддаючи текст граматичному редагуванню;

Інтерв’ю надає нам можливість зберегти свідчення безпосередніх учасників історичних подій, і тим самим надає матірал для інших галузей історичних наук, забезпечує трансляцію систем цінностей та культурно-сематичного коду від покоління до покоління.

В сою чергу  інтерв’ю за тематичним спрямуванням  має свою класифікацію :

• біографічні ;
• проблемні;
• генеалогічні;

Під  час проведення дослідження засобами усної історії обов’язковою умовою є застосування методу анкетування. Анкета дозволяє зробити певний інформаційний зріз стосовно тих аспектів, які в ній відображаються. Проводячи усне опитування, дослідник має вести відповідний журнал (записник), де б зазначалися дата і місце проведення інтерв’ю, дані про респондента тощо. Поряд з отриманими анкетними даними, відомості, уміщені в журналі, допоможуть досліднику краще орієнтуватися в результатах своєї роботи. Розробка відповідних анкет здійснюється з урахуванням можливості отримання тих чи інших даних необхідних досліднику в подальшій роботі з одержаним матеріалом[3]. 

Форма проведення усного дослідження може бути як індивідуальною, так і груповою залежно від кількості дослідників. 

Усні свідчення апріорі суб’єктивні, їхня   головна перевага в тому, що вони  дають змогу  збагнути особливості осмислення людьми своєї історії, повсякденного життя, а також вимагає повної фіксації усього життєвого шляху тієї чи іншої людини, а це дає змогу проаналізувати характер її спогадів про той чи інший період.

З вищезазначеного можна виокремити аспекти, які надають особливості усної історії на сьогодні  і які надають учням можливість осмислення важливості усної історії на даний момент :

• завдяки розповідям свідків подій, історик отримує можливість надати власному опису історії більш індивідуальний характер;
• індивідуальна та колективна пам’ять, що акумулює життєвий людський досвід, пов'язаний, передусім, з емоційним сприйняттям подій;
• відкриває великі можливості у вивченні масових процесів та досягнення об’єктивності оцінки історичних подій;
• дозволяє зберегти свідчення безпосередніх учасників історичних подій, «маленьких людей», які в офіційних джерелах фігурують лише як статистичні одиниці, а часто і взагалі забуті;
• надає матеріал для інших галузей історичної науки — історичної антропології, історичної психології, історичної герменевтики, історії повсякденності, мікроісторії;
• забезпечує трансляцію систем цінностей та культурно-семантичного коду від покоління до покоління.

Отже, опанування, осмислення,   застосування усної історія завдяки  інтерв’ю, анкетуванню   дають можливість  здобувачам освіти  особисто бути задіяним у дослідницькій роботи, використаний у власній родині, використаний на уроці історії, як цікавий матеріал, який додасть  можливість подивитися на подію з іншої сторони.  

Необхідно  відмітити, що  «Усна історія» представлена свідченнями очевидців і учасників історичних подій, виступає як народна історія, «історія знизу», що відображає масову історичну свідомість на рівні суспільної думки, власного життєвого досвіду представників суспільства.

Література

1. Васірук І. Феномен історичної пам’яті : історіографічний аспект/ І. Васірук // Україна-Європа-Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. – 2012. – Вип.9. – С. 311.
2. Грінченко Г. Колективна пам'ять критик та методи дослідження / Гелінада Грінченко// Схід/Захід. – 2009. - №13/14. – С.12-22.
3. Коник А. Історична пам'ять  та політична пам'ять в епоху медіа культури/  А. Коник // Вісник Львівського університету. – 2009. – №32. – С.153-163.
4. Пастушенко Т. Метод усна історія [Електронний ресурс] / Татяна Пастушенко. – Режим доступу до джерела інформації: http://yandex.ua/clck/jsredir?from=yandex.ua%
5. Петровський В. Історія України: Неупереджений погляд: Факт. Міфи. Коментарі / Віктор Петровський - Х.: ВД «ШКОЛА»-2007. – 592 с.
6. Кісь О. Усна історія / Оксана Кісь // Україна Модерна, 2007. –
   С.7-21