Актуальність створення виховних систем навчальних закладів пов'язана з тим, що однією з головних умов успішного виховання сучасного громадянина України є системний характер виховного процесу, тобто створення шкільних виховних систем. Дослідження цієї теми є важливою в контексті виховних освітніх технологій.

Компетентнісний підхід визнаний базовою ідеєю реформування освіти в країнах Європейського Союзу й розглядається як стрижнева конструктивна ідея неперервної освіти. Відповідно до вимог суспільства зміст освіти доцільно переорієнтувати на набуття життєвих компетентностей і на створення ефективних механізмів їх запровадження, оскільки, на думку О. Овчарук, саме компетентності є тими індикаторами, які дають змогу визначити готовність учня до життя, подальшого розвитку та активної участі в суспільній діяльності [5].

Як зазначено в Державному стандарті базової й повної середньої освіти, ключові (життєві) компетентності мають реалізовуватися в кожній освітній галузі, а рівень їх сформованості має слугувати результатом навчального процесу. Усі ці обставини зумовлюють потребу в оволодінні життєвими компетентностями, які дають можливість реалізувати в житті творчий, пізнавальний, духовно-моральний, комунікативний і естетичний потенціал.

Шлях України у щасливе майбутнє пролягає через виховання. Виховання в житті людей – первинне і головне, усе інше – його наслідки. Виховний простір є багатомірним і багаторівневим утворенням, якому притаманні компактність (сила виховного впливу) і простір (розміри). Виховний простір забезпечує більш високий ступінь координування взаємодії людини з соціокультурним і природним оточенням.

Відправним у необхідності створення виховних систем і єдиного виховного простору є сформульоване в теорії виховання положення про те, що людина – це продукт об’єктивних умов життя й виховання, тобто про існування найбільш узагальнених чинників її соціального становлення й розвитку.

Кожний вихованець реагує на виховну дію по-своєму, тобто на різних вихованців один і той же вплив може справити різне враження і призвести до різних результатів. Реакція вихованця на виховний вплив залежить від ряду умов: від особливостей і якостей особистості, від потреб і прагнень, які у нього на даний час актуалізовані, які в нього сформувались, від людини, яка організовує цей вплив, від емоційного стану, у якому знаходиться вихованець.

Головне завдання сьогоднішньої практики  – створення виховного простору. Виховний простір – це не тільки середовище, а й духовний простір учня і педагога, це простір культури, що впливає на розвиток особистості. У ньому має бути представлений весь спектр цінностей культури і культурних форм життя. Це простір соціальних, культурних, життєвих виборів особистості, котра самореалізується в різних виховних середовищах (академічне середовище, середовище творчих майстерень тощо).

Основні вимоги до створення виховного простору:

• відкритість до соціуму, діяти у співпраці з сім’єю, громадськістю;
• психологізація як здатність враховувати у комплексі всі зовнішні й внутрішні впливи на дитину ;
• залучення дітей до розв’язання суспільно значущих й особистісних життєвих проблем, формувати досвід громадянської поведінки;
• спонукання школярів до самостійного розв’язання власних життєвих проблем у нестабільному суспільстві;
• життєтворчість як здатність забезпечити дитині можливість облаштувати власне життя, творити колективні та міжособистісні взаємини;
• педагогічна культура вчителів і вихователів, невід’ємними особливостями якої є інтелігентність, толерантність, розуміння, здатність до взаємодії;
• педагогічний захист й підтримка дітей у розв’язанні їхніх життєвих проблем та в індивідуальному саморозвитку, забезпечення їхньої особистісної недоторканності та безпеки;
• самореалізація людини в особистісній, професійній та соціальній сферах її життєдіяльності.

Важливу роль у формуванні життєво компетентної особистості відіграє діяльність. Адже через безпосереднє включення у діяльність в дитини формуються необхідні життєві цінності, духовна культура, виробляється потреба та вміння брати активну участь у суспільному житті, вдосконалюються комунікативні навички

Виховна діяльність у класі здійснюється в урочний та позаурочний час та реалізується через такі види: навчально-пізнавальна, ціннісно-орієнтовна, художньо-естетична, спортивно-оздоровча, соціально значуща (трудова, екологічна, благодійна).

Виховна ефективність будь-якої діяльності залежить від урахування вікових особливостей школярів та рівнів вихованості учнів і розвитку дитячого колективу, від чергування і дозування видів діяльності.

Аналіз останніх наукових доробок засвідчив, що у педагогічній теорії поняття «життєва компетентність» почало розроблятися у зв’язку з новим розумінням стратегічної спрямованості освітньої діяльності, що знайшло втілення у концепції компетентнісно-орієнтованої освіти, яка для подальшого розвитку потребує змістовного обґрунтування й залучення теоретико-методологічних доробок психологічної, педагогічної і соціологічної науки [1, с. 13].

Поняття життєвої компетентності особистості є одним із тих, що засвідчує складне й багатоаспектне явище у системі соціалізації людини, її освіти, навчання та виховання. Життєва компетентність охоплює у собі такі надбання особистості, як знання, вміння, навички, способи діяльності, розвинені можливості сприймання, розуміння та творчого використання матеріальних та духовних цінностей суспільства.

Усі складові життєвої компетентності перебувають у постійному русі, якісно та кількісно змінюючись, свідчать про її вдосконалення, збагачення, прогрес або ж руйнування, деградацію та регрес. Отже, життєва компетентність змінюється, набуваючи позитивних або негативних рис. Її формування залежить від зовнішніх і внутрішніх чинників впливу, а значить вона носить індивідуальний характер.

Компетентність тісно пов’язана з поняттями «зрілість», «готовність» до виявлення соціальної активності, «індивідуальний стиль життєдіяльності», системою ціннісних орієнтацій особистості. Системоуворювальною складовою життєвої компетентності називають відповідальність особистості за свою долю, за свої вчинки й дії, за їхні соціальні наслідки. Особистісні риси компетентної людини є близькими до рис самоактуалізованої особистості.

Механізмом розвитку життєвої компетентності вчені вважають самоактуалізацію. Процес формування життєвої компетентності залежить від освітньо-культурної ситуації, в якій живе і розвивається особистість. З іншого боку, наявний рівень життєвої компетентності особистості визначає вибір нею життєвого шляху.

Зрештою, життєва компетентність – це багаторівнева категорія, яка формується протягом усієї діяльності особистості, починаючи з сім’ї, взаємовідносин із тими людьми, що знаходяться поруч, проходить етапи соціалізації, набуває життєвого досвіду, освоює ціннісні орієнтири, професійні навики, за допомогою навчання та виховання, а також професійної діяльності, постійно змінюючи рівень свого розвитку. Показником високого рівня сформованості життєвої компетентності особистості є вміння активно використовувати набуті знання та досвід та адекватно реагувати на стрімкі зміни, що відбуваються.

Отже, педагогіка школи має допомагати входженню дитини в контекст сучасної культури, а також становленню особистості як суб’єкта і стратега життя.

Хотілося б, щоб дитина у школі не готувалася до життя, а жила. Тому педагогічному колективу важливо вибудувати виховний простір так, щоб він сприяв гармонізації відносин між дітьми і вчителями, школою і родиною, родиною і суспільством. Виховання в школі має виходити з необхідності розвитку в дітей рис, які допоможуть реалізувати себе як члена суспільства, як неповторну індивідуальність зі своїми специфічними запитами, індивідуальними планами самореалізації.

Для цього педагогам потрібно працювати над створенням життєтворчого простору, у якому виховна система охоплює весь педагогічний процес, позаурочне життя дітей, інтегруючи навчальні заняття, різноманітну діяльність соціального, природного, предметно-естетичного, виховного середовища, яке безперервно розширюється.

Література

1. Демченко Е. М. Становлення особистісної зрілості та життєвої компетентності учнів школи першого ступеня / Е. М. Демченко // Наша школа. – 2007. – № 6. – С. 12–19.
2. Життєва компетентність особистості : наук.-метод. посіб. / за ред. Л. В. Сохань. – К. : Богдана, 2003. – 520 с.
3. Життєві кризи особистості : методичний посібник : у 2 ч. / ред. рада: В. М. Доній, Г. М. Несен, Л. В. Сохань, І. Г. Єрмаков та ін. – К. : ІЗМН, 1998. – 392 с.
4. Ляшенко В. І. Визначення рівнів сформованості життєвої компетентності дітей-інвалідів : метод. рекомендації для спеціалістів соціальної реабілітації / В. І. Ляшенко. – Миколаїв : Державний комплекс ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, 2009. – 46 с.
5. Овчарук О. Компетентності як ключ до оновлення змісту освіти / Оксана Овчарук // Стратегія реформування освіти в Україні : рекомендації з освітньої політики. – К. : К.С.К., 2003. – С. 13-41.
6. Пометун О. І. Компетентнісний підхід у сучасній історичній освіті / О. І. Пометун // Історія в школах України. – 2007. – № 6. – С. 3–12.
7. Циба В. Життєва компетентність у соціальній психології: до визначення поняття / В. Циба // Кроки до творчості. – К, 2011. – 209 с.
8. Шахрай В.М. Формування соціальної компетентності особистості як умови її якісної взаємодії з суспільством / В.М. Шахрай // Вісник ЛНУ ім. Т.Шевченка. –2012. – № 7 (242), Ч. ІІ.– С. 53 – 59.
9. Ящук І. П. Формування життєво компетентної особистості : науково-методичний посібник / І. П. Ящук. – Хмельницький : Видавництво Хмельницького гуманітарно-педагогічного інституту, 1999. – 54 с.