На сучасному етапі розвитку нашого суспільства особливого значення набуває необхідність утвердження гуманістичних цінностей добра, справедливості, честі, гідності, совісті, обов’язку, відповідальності. Гуманізація освіти належить до визначальних цінностей, є умовою і результатом якісної шкільної освіти ХХІ століття. 

Розвиток демократичного суспільства вимагає розв’язання проблем щодо виховання особистості, яка здатна не тільки створювати матеріальні блага, а й бути носієм культури, духовності, гуманізму. Сучасна школа має стати середовищем, де відбувається становлення духовно зрілої, вільної особистості, спроможної захищати загальнолюдські цінності, творити цілісний гуманний світ. В основі навчально-виховного процесу має бути особистісно-зорієнтований, гуманістичний принцип навчання, виховання та міжособистісних стосунків педагогів і учнів. Педагогічна діяльність вчителя  спрямована, в першу чергу, на дитину, формування та розвиток у стосунках між вчителем та учнями гуманістичних засад: любові до людини, глибокої повага до людської гідності, позитивного сприйняття індивідуальних особливостей іншої людини, визнання її прав і свобод, бажання співчувати та допомагати іншим. Гуманістичні взаємовідносини у школі мають прийти на зміну авторитарним, маніпулятивним.

Незважаючи на впровадження у навчально-виховний процес сучасної школи ідей демократизації, гуманітаризації та гуманізації, система роботи вчителів не забезпечує результативності цього процесу, а  лише обмежується окремими непов’язаними між собою заходами та засобами.

Гуманна позиція педагога  полягає в тому, щоб прийняти дитину такою, якою вона вже є, з таким життям, яким вона вже живе, і включаючи в зміст своїх спілкувань з нею її життя в усіх його проявах, педагог повинен цікавитися цим життям, стати його співучасником. Це повинно проходити не тільки у вільний від роботи час і не між іншим, а в першу чергу у школі.

Якщо в класі організовано спільне життя, захоплююче і радісне, і якщо діти з великим бажанням залучаються до нього, віддаються йому всім серцем, то це аж ніяк не означає, що призупиняється в кожному з них їхнє життя. Спільне життя, спільна мета, спільна радість, спільне горе потрібно для того, щоб відкрити кожному істинне  джерело для збагачення, одухотворення власного, особистого життя.

«Посміхайтеся власному Я! Посміхайтеся кожному! Посміхайтеся дітям! Посміхайтеся тому, хто не хоче посміхатися!» - говорить Ш. Амонашвілі. Однак нехай не посміхається той, хто не хоче посміхатися, хто ображений на життя, у кого характер такий – без посмішки, для кого посмішка – неприродна гримаса на обличчі Однак, люди, які не вміють посміхатися не повинні обирати собі професію педагога, адже педагог, позбавлений посмішки, може тільки нашкодити своїм вихованцям. У посмішці міць і мудрість вчителя. Посмішка дарує дитині могутній імпульс життя. І дитині потрібно посміхатися усмішкою, що потрібна саме їй і саме зараз: «Учителю мій, посміхнися мені зараз, доки я росту і маю потребу в посмішках твоїх. І посміхнуся я тобі, коли стану дорослим, і ти матимеш потребу в посмішках моїх».

Коли зустрічаєте дітей, скажіть: «Ми чекали на вас!»

Виявляйте живу цікавість до життя дитини, до її  прагнень, успіхів, невдач, до її особистісних переживань; за необхідності сприяйте, допомагайте, виражайте  співчуття.

• Говоріть дітям про могутність піднесеного устремління.
• Помічайте й радійте, коли дитина досягає успіху.
• Умійте викликати співпрацю не тільки у вчинках, а й у думках.
• Розвивайте в собі великий дар терпіння. Творче терпіння творить міць, і з кожною годиною напружується дійсність.
• Спілкуйтеся з дитиною, як з дорослим, від якого чекають взаємної довіри, поваги, розуміння.
• Любіть сміятися разом з дітьми, веселіться, грайтеся, пустуйте разом з ними.
• Своє обурення поведінкою дитини виявляйте ноткою натяку на те, що ви від неї цього не очікували, що у вас про неї більш висока думка.
• Дивуйтеся, захоплюйтеся, радійте, коли та чи інша дитина робить гідний вчинок, виявляє кмітливість, мислить зосереджено.
• Виявляйте своє оптимістичне ставлення до можливостей дитини, особливо коли вона переживає невдачу.
• Прагніть до оволодіння витонченим виконанням педагогічних процесів.

Хіба ці рекомендації не охоплюють повної гармонії гуманно-особистісного підходу вчителя до учнів.

В освітньому процесі головною діючою одиницею є  особистість учня. Окрім того, сам учень як індивід не є центром освітнього процесу. Таким центром є його особистість: особистість у минулому – особистість тепер – особистість у майбутньому. Особистість у минулому – це насамперед суб'єктивний досвід діяльності й моральних переживань учня. Особистість тепер – це особистість учня як суб'єкта діяльності і відносин, з певною системою особистісних цінностей. Особистість у майбутньому – це той "Я – ідеал", якого бажає сама особистість і соціум, зміст життєвих розумінь, планів, цілей і цінностей особистості.
До цілей особистісно-орієнтованої освіти входить створення умов для розвитку моральної особистості, для формування моральних стосунків у системі суспільство – держава – природа. Гуманно-особистісний підхід до навчання і виховання забезпечує раціоналізацію можливостей кожного учня.

Виходячи з інтересів учня, рівня його знань і умінь, учитель визначає завдання занять та формує, спрямовує і коректує весь освітній процес розвитку його особистості. Відповідно мета кожного уроку при реалізації гуманно-особистісного підходу формується з позиції кожного конкретного учня і всього класу. Іншими словами, учень в кінці уроку  повинен відповісти собі: чого він сьогодні навчився, чого не знав або не міг зробити ще вчора. Така постановка питання стосовно до навчання означає, що всі методичні рішення (підбір навчального матеріалу, використання прийомів, способів, методів, засобів тощо) проходить через призму особистості учня: його потреб, мотивів, здібностей, активності, інтелекту та інших індивідуально-психологічних та функціональних особливостей.

Гуманно – особистісна педагогіка заснована на класичній формулі:

«Дитина не тільки готується до життя, але вже живе…» Звідси й принцип який є стержнем освітнього процесу школи на основі гуманізму: розвивати й виховувати в дитині життя за допомогою самого життя.

Система виховання та навчання за Ш. Амонашвілі – це "педагогіка цілісного життя дітей та дорослих", яка будується на началах гуманності й віри в дитину, вихованні творчістю і співпрацею педагогів із дітьми, де в якості педагогів розуміються також батьки. Щодо батьків, то в межах гуманної педагогіки їм потрібно зрозуміти – дитина не є їх власністю, вона скоріше гість, якого вони самі запросили. Якщо на дитину покладаються великі надії, то вони потребують і великої педагогіки. Гуманна педагогіка є педагогікою дисципліни, любов до дитини не може шкодити їй. Метою статті є аналіз концепції гуманної педагогіки Ш.О. Амонашвілі та виявлення місця й ролі толерантності в ній. Відповідаючи на питання про зміст поняття "гуманна педагогіка", сам

Ш. Амонашвілі каже: "Ця педагогіка сприймає дитину такою, як вона є, погоджується з її природою. Вона бачить у дитині її безмежність, усвідомлює її  і веде, готує її до служіння людству протягом усього життя. Вона затверджує особистість в дитині шляхом виявлення її свобідної волі й будує педагогічні системи, процесуальність яких визначає любов учителя, оптимізм, висока духовна моральність. Вона заохочує педагогічну творчість і закликає до педагогічного мистецтва. Принципи гуманної педагогіки Ш. Амонашвілі проти-ставляє традиціям "авторитарної" педагогіки, у яких педагогічне мислення зводиться до "заохочення – покарання": якщо дитина вчиться і веде себе добре – заохочуємо, погано – караємо. У концепції гуманної педагогіки існує інший вимір педагогічного мислення – духовна спрямованість нагору, куди вчитель і дитина прямують разом. Цей вимір випливає з власне визначення поняття "школа". Крім поняття "школа", наголошується на певній різниці в базисних поняттях "виховання" й "освіта". Відповідно до цього, виховання повинне випереджати навчання, отримання знань. Ця думка простежується в дослідженнях й інших багатьох видатних педагогів, наприклад, Я.С. Гогебашвілі про те, що "виховання чесних і шляхетних почуттів в серцях дітей потрібніше й дорожче, ніж збагачення різними знаннями". Сила знань є нейтральною у відношенні до добра чи зла, тільки від якості серця й рівня духовності людини буде залежати, в який бік вона спрямує свої знання. Моральною основою дитячої кооперації в системі Ш. Амонашвілі є здатність радіти успіхам інших, готовність прийти на допомогу, причому не тільки в межах свого колективу: старші діти допомагають молодшим, беруть над ними шефство. Цікавими методичними новаціями у цій концепції є:

- скасування оцінок за навчання у балах;
- недопустимість порівняння дітей між собою ("він у нас найрозумніший, беріть із нього приклад" і под.);
- навчання одразу на кількох доступних учням рівнях, наприклад, читання можливе від знайомства з буквами для одних до біглого читання для інших;
- співучасть учнів у побудові уроку, у складанні завдань, утворенні власного підручника, в плануванні відповідей .

З точки зору гуманно-особистісного підходу, якщо педагог, не розібравшись у реальних причинах освітянської невдачі учня, спрямовує на нього свій гнів та обвинувачення, то це є негуманним і несправедливим. У цьому випадку навчання йде з позицій педагогічного егоцентризму, а не з позиції дитини. У таких умовах учень буде прагнути скоріше вийти з поля педагогічного впливу, ніж прагнути до нього. Тільки віра педагога в сили дитини, доброзичлива його підтримка ("я знаю, що ти зможеш"), а також критичне ставлення педагога до самого себе, постійне самовиховання й самовдосконалення надають виховному процесу діючої сили. Тому, на мою думку, це повинно допомогти педагогам постійно знаходити шляхи виховання дитячого розуму й серця. У разі такого ставлення до себе дитина стає повноправним співучасником виховного процесу, тобто певною мірою сам собі методист, учитель, учений, винахідник. Амонашвілі Ш.О. постійно підкреслює й той безперечний факт, що головні принципи гуманної педагогіки придумав не він, вони − квінтесенція всього найкращого у світовому педагогічному надбанні. Отже, Ш. Амонашвілі проводить певну межу між поняттями "класична" і "традиційна" педагогіка. Гуманізм як світоглядний принцип є засадою "класичної" педагогіки. "Традиційна" ж педагогіка, теоретично нібито схиляючись перед надбаннями "класичної", на практиці виходить з принципів авторитаризму. Оновлення цілей, змісту, методичного забезпечення початкової освіти відкриває перед учителями 4-річної школи суттєво збагачені можливості для навчання, виховання і розвитку молодших школярів на засадах гуманної педагогіки. За останні роки у шкільній освіті виразніше утверджується гуманно-особистісний підхід до виховання і розвитку учнів як вияв практичного втілення гуманної педагогіки. Це передбачає зосередженість навчально-виховного процесу на потребах кожної дитини, всебічне вивчення і врахування індивідуальних особливостей вихованців, співпрацю всіх учасників навчально-виховного процесу.

Література

1. Амонашвили Ш.А. В школу – с шести лет. С. 125, М., 1986.
2. Белкин А.С. Ситуация успеха. Как ее создать? С.134,М., 1991.
3. Дусавицкий А.К. Формула успеха. С. 98,– М., 1989.
4. Маркова А.К. Формирование мотивации учения в школьном возросте. С. 148, – М., 1993.
5. Маркова А.К., Матис Т.А., Орлов А.Б. Формирование мотивации учения. С. 164,– М. 1990.
6. Онишків З.М. Стимулювання навчальної діяльності молодших школярів // Початкова школа.с. 37, – 1996. - № 4.
7. Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. С. 213,– К., 1999.
8. Эльконин Д.Б. Психология обучения младшего школьника.с. 193, – М., 1974.