Один із найголовніших аспектів, що сприяє розвитку високорозвиненої та грамотної мовної особистості – це комунікативно - діяльнісний, що забезпечує формування і результативний прогрес компетентності учня на уроках української мови та літератури у процесі навчання і створення ситуацій спілкування.

У Загальноєвропейських рекомендаціях із мовної освіти, Концепції мовної освіти, Державному стандарті базової і повної середньої освіти зазначено: навчання рідної мови у загальноосвітній школі має забезпечити безперервне формування мовної, мовленнєвої і комунікативної компетентності учнів, що безпосередньо пов’язане з метою мовного навчання в школі, ключовим поняттям якого вважаємо «компетентність»[3].

Комунікативна компетентність – це знання, вміння і навички особистості, що мають сформуватись і забезпечуватимуть правильне й доречне використання мови в конкретному контексті й ситуації спілкування, знаходження належного стилю і тону, враховуючи особистість співрозмовника, обставини і стратегії мовленнєвої взаємодії.

Комунікативна компетентність – це не автоматизм, її люди набувають упродовж усього свого життя, в процесі різнорівневих та різнотипних мовленнєвих актів. Досягти її високого рівня – це особливе завдання, що має здійснюватися впродовж навчання української мови та літератури  в загальноосвітній школі, починаючи з початкової і закінчуючи старшою школою.

До закінчення школи в учня мають бути сформовані всі основні компетентності, комунікативна не є винятком. Потім вони лише розвиватимуться та вдосконалюватимуться, як стверджує П. Біблів [1, с. 18].

Уміння, що використовує людина в процесі своєї мовленнєвої діяльності, як стверджує М. І. Пентилюк, називаються комунікативними вміннями, що ґрунтується на чіткому усвідомленні дії, її складу, структури [2].

Формування подібних навичок учнів є одним із аспектів розвитку мовної особистості, яка виявляє високий  рівень комунікації, уміння користуватися різними видами читання, вести діалог з дотриманням вимог мовленнєвого етикету, усно і письмово відтворювати висловлювання, створювати тексти у певній композиційній формі на задану ситуацію.

С. Єрмоленко до комунікативних залучає вміння слухати (розуміти мовлення у звуковому оформленні), уміння говорити (висловлюватися в усній формі), уміння читати (розуміти мовлення в його графічному оформленні), уміння писати (висловлювати думки в письмовій формі) [2, с. 42– 46].

Учителю важливо зосередити свою та учнівську  увагу на уроці, аби той мав дієвий характер, підлягав системі діяльнісного підходу. Щоб забезпечити самостійну діяльність кожного учня, навчити його розумових дій, потрібно рухатися від теоретичних дій до практичних. Формування комунікативної компетентності стало актуальним через безліч проблем у шкільній практиці навчання української мови, недостатню сформованість комунікативних умінь та навичок, слабку мотивацію навчання.

Комунікативна  спрямованість у методиці викладання мови дає змогу реалізувати ціннісний, розвивальний і виховний аспекти української мови як навчального предмета, різні завдання комунікативного характеру – контролювати власне висловлювання.

Вивчення української мови, як предмета, передбачено здійснювати за трьома змістовими лініями, які покликані забезпечити формування трьох компонентів комунікативної компетенції: мовного, мовленнєвого і соціокультурного. До мовного компонента ми зазвичай відносимо розуміння значення слів, що складають лексичну основу і знання правил їх поєднання, а також правильне уміння будувати за метою і структурою речення. Мовленнєвий компонент виявляється в умінні застосовувати мовні засоби для розуміння тексту і побудови висловлювань усного та письмового характеру. Соціокультурний компонент передбачає вміле орієнтування у різних соціальних  ситуаціях.

Навчити школярів здобувати знання, що допоможуть їм впевнено йти життєвим шляхом – завдання педагога. Саме для досягнення цієї мети спрямована технологія розвитку критичного мислення, яка ґрунтується на інтерактивній  взаємодії, виключає домінування одного учасника над іншим, тому є достатньо ефективною для формування комунікативної компетентності учнів в цілому. Вміння ставити запитання, шукати на них відповіді, застосовувати набуті знання для розв’язання завдань та проблем – ось в чому і полягає вся конкретика вмілого застосування технології.

Гра також сприяє розвитку комунікативної компетентності учнів. Про її важливість у навчанні та вихованні неодноразово говорили ще такі педагоги, як Я. Коменський, П. Лесгафт, К. Ушинський. Гра в школі – один з дієвих засобів розумового розвитку учнів та їх виховання. Проблема її використання є актуальною для навчання української мови в основній школі. І. Підласий трактує мовну гру як спеціально створені ситуації, що моделюють реальність, із яких учням пропонується знайти вихід. А. Нісімчук наголошує на використанні ігрових елементів на уроках української мови, що великою мірою забезпечує його проведення відповідно до найсучасніших загальнопедагогічних, психологічних і дидактичних вимог, адже гра враховує вікові та індивідуальні особливості учнів [4].

Уроки мови передусім спрямовані на формування мовної та мовленнєвої компетентності дітей, розвиток комунікативних, творчих здібностей, уміння створювати оригінальні усні й письмові висловлювання в будь-якій формі, користуючись фонетичним, лексичним, стилістичним, граматичним багатством рідної мови.

Детальне вивчення питання з приводу формування комунікативної компетентності учнів на уроках української мови і літератури як умови їх успішної соціалізації дає підстави вивести такі узагальнені підходи до підготовки комунікативно спроможного випускника школи:

1. Забезпечувати умови для розвитку комунікативного самовираження особистості, формувати готовність до успішного соціального життя.
2. Розвивати вміння учнів комунікативно виправдано використовувати засоби мови для сприймання й створення висловлювань; установлювати й підтримувати контакт зі співрозмовниками, формулювати запитання і чітко відповідати на них; аргументовано доводити власні думки у дискусіях, дебатах.
3. Моделювати життєво можливі ситуації для розвитку діалогічного мовлення з метою успішного проектування майбутнього, набуття досвіду взаємодії з соціумом.
4. Систематично, послідовно засвоювати знання про лінгвістичні та комунікативні особливості монологічного й діалогічного мовлення.
5. Застосовувати систему навчально-тренувальних вправ, на основі яких формується комунікативна компетенція.
6. Здійснювати безперервний зв'язок між уроками вивчення мовних тем, розвитком зв'язного мовлення, факультативними заняттями.
7. Практикувати різноманітні комунікативні вправи на активне і свідоме закріплення вивченого матеріалу.
8. Правильно визначати принципи, методи і прийоми навчання, спрямовані на формування комунікативної компетентності.
9. Постійно контролювати зміст мовлення школярів, бути для них зразком.
10. Розвивати творчі здібності школярів, що неодмінно впливає і на вдосконалення їх мовленнєвих умінь і навичок.
11. Сприяти набуттю потрібних навичок для всебічного розвитку мовленнєвої культури особистості через різні форми позакласної роботи.

 Література

1. Біблів П. В. Виховний потенціал рідної мови у формуванні мовленнєвої культури / П. В. Біблів // Національне виховання: регіональний аспект. – Полтава, 1995. – С. 16–19.
2. Голуб Н. Б. Підходи до навчання української мови в основній школі [Ел. ресурс]. – Режим доступу: http://lib.iitta.gov.ua/9509/1/Голуб%20_3_.pdf
3. Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти [Ел. ресурс]. – Режим доступу: ttp://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1392-2011-п.
4. 4. Єрмоленко С. Я. Формування комунікативної компетенції у лінгводидактиці / С. Я. Єрмоленко // Українська мова і література в школі. – 2007.– № 3. – С 42–46.
5. Загальноєвропейські Рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання / Уклад. Л. В. Мацько. – К., Ленвіт. – 2003. – 261с.