Невід’ємною частиною сучасного світу є інформаційні технології, які  значною мірою визначають подальший економічний та суспільний розвиток людства. У цих умовах докорінних змін вимагає й система навчання української мови і літератури, адже нині якісне викладання не може здійснюватися без використання засобів і можливостей, які надають комп'ютерні технології та Інтернет. Це великі досягнення і переваги сьогодення. Але разом з тим в епоху масового віртуального спілкування, на жаль, відбувається знецінення безпосереднього, реального, живого спілкування між людьми. Тому в  процесі модернізації освітньої діяльності саме перед учителем-філологом постає чітка вимога: забезпечувати належний рівень комунікативної компетенції здобувачів освіти. Недостатня сформованість мовленнєвих вмінь і навичок, слабка мотивація освітньої діяльності роблять питання формування комунікативних компетентностей учнів дуже актуальним.

У сучасному повсякденному житті людина мусить вміти швидко сприймати будь-яку інформацію,  аналізувати її і робити правильні висновки, вести діалоги, виступати з повідомленнями чи доповідями, укладати угоди, обговорювати контракти, вміти складати резюме, вести співбесіду, оформляти відповідну документацію, переконувати тощо. Будь-яка життєва ситуація потребує відповідних комунікативних вмінь.

 Основною метою є спроба відшукати  специфіку формування життєвих та соціальних компетентностей як засобу досягнення нових освітніх результатів. Формування в учнів комунікативних компетентностей шляхом засвоєння доступного і необхідного обсягу знань, опанування всіма видами мовленнєвої діяльності та набуття певного соціального досвіду – першочергові завдання сучасного вчителя.

Як же добитися того, щоб на уроках  мови і літератури ефективно реалізовувались поставлені завдання, щоб заняття завжди викликали інтерес в учнів і були для них справжньою школою життя? Увагу цьому питанню надавали педагоги протягом сторіч. Підкреслюючи специфічність усного і писемного варіантів мовлення, а також необхідність комунікативної спрямованості навчання, вони багато уваги у своїх працях приділяли піднесенню мовленнєвої культури. «Недооцінка значення розвитку усного мовлення учнів веде до втрат у їхньому загальному розумовому розвитку. Розвиток мовлення учнів і передусім усного – один із шляхів піднесення ефективності навчального процесу, в якому усне мовлення виступає як основний засіб передачі й прийому інформації. Сприймання і усвідомлення інформації залежить як від досконалості мовлення вчителя, так і від досконалості мовлення самих учнів» [4, с.7].

У період оновлення змісту освіти відповідно до Закону України «Про освіту» відбувається переорієнтація процесу навчання рідної мови на розвиток мовної особистості школяра, формування його комунікативних компетентностей. У процесі роботи словесникам слід звертати увагу на проблему двомовності: в існуючих умовах необхідно боротися за чистоту мови здобувачів освіти, намагатися навчити їх говорити «однією досконалою мовою, точніше користуватися лексикою однієї з двох мов, а не мішаною лексикою»[4,с.53]. Різновидом словникової роботи тут слугуватиме застосування редагування чи переклад учнями чужих висловлювань, наприклад, улюблених акторів, музикантів, футболістів тощо (зручно використовувати інтернет ресурс). Проте, як переконує практика навчальної роботи в школі, вчителям-словесникам доводиться докладати чимало зусиль, щоб сформувати в учнів уміння та навички літературної вимови, правильної акцентуації. Особливі труднощі виникають там, де відчутний вплив діалектного оточення. Дуже багато усномовних помилок припадає на наголошування слів. На випадки неправильного усного та писемного мовлення повинні звертати увагу не лише філологи, а й інші вчителі-предметники. Тоді результат буде кращим.

«Найважливіше в нашій праці – бачити в своєму учневі живу людину. Навчання – це не перекладання знань з голови педагога в голову учня. Навчання – це насамперед живі людські відносини між педагогом і дітьми» [5,с.284]. Те, що віками повторювали видатні педагоги-гуманісти, що колись було мрією, те для нас стало простою життєвою необхідністю. Як бачимо, один із шляхів формування в учнів мовленнєвих знань полягає в налагодженні тісної співпраці між ними і педагогами. Зрозуміло, для того, щоб слова вчителя хвилювали, зацікавлювали дітей, спонукали на відвертість, йому необхідно бути людиною з ніжним серцем, знаючою, здатною захоплюватися і захопити своїх учнів глибинами життя, відтворюваного у слові, зробити школярів співавторами уроку, а, значить, у майбутньому – творцями свого життя. «Кожен справжній урок учитель виношує в собі протягом тривалого часу, у ньому відбиваються його світогляд і натхнення, інтелект і почуття, досвід і прагнення. Вчителі-словесники формують ідеал прекрасного, возвеличують найсвітліші людські почуття, напоюють спраглі душі молодих людей. Вони вказують ще й шляхи вирішення проблем, які постають на сторінках творів та в особистому житті письменника. Такий підхід зумовлює справжній процес навчання, який не закінчуватиметься складанням іспитів та одержанням свідоцтва. Адже справжнє бажання вчитися співзвучне бажанню пізнати істину, для цього потрібен час, інколи навіть ціле життя. Тому підняті на уроках літератури проблеми повинні, перш за все, базуватися на життєвому досвіді митців, вчителя, учня та батьків»[2,с.3]. Але часто ми виховуємо бездумного читача.  А чи не тому, що одна із причин цього прикрого явища у нашому житті стосується організації освітнього процесу в школі на уроках мови і літератури? Що сказав учитель, що написано в підручнику – закон, незаперечна істина. З цього приводу В.О.Сухомлинський зазначав: «Я все життя б’юся над тим, щоб, оволодіваючи моїми думками, осягаючи духовні цінності людства, учень мав свої думки і, що дуже важливо,- свою позицію, свій погляд…»[5,с.137-138] «Кожен вірш, кожне оповідання – це згусток емоцій, переживань, думок, закликів, попереджень. В них треба пірнути… пройнятися серцем. Бо духовний світ дитини може збагачуватися тільки в тому випадку, якщо вона це багатство вбере через дверцята своїх емоцій, через почуття співпереживання….через пізнавальний інтерес; насильно збагачувати цей світ рівносильно тому, що зловмисно саджати райські яблука в отруєний грунт» [1,с.113]. Учитель мусить відходити від штампів, робити урок незвичним.  Таким, наприклад, як оцей. Цьогорічна зима була скупа на сніг. Учитель, зайшовши до кабінету, помітив, що учням 5 класу не до уроку – всі прикипіли до вікон, за якими падає перший сніг, такий білий, такий лапатий! Вчитель також замилувався красою зимового пейзажу, прочитав під акомпанемент снігопаду хороводну пісню Л.Глібова «Зимонько-снігуронько», запропонував учням на основі одержаних вражень від спостереження за першим снігопадом написати есе-експромт або вірш «Хурделиця». Сів і вчитель за свій стіл – теж писати твір. Результат роботи – несподіваний! Діти створили майже шедеври. Вірші двох дітей вирішили відправити на конкурс «Золоте перо» в номінацію «Вірші на довільну тематику». Діти з нетерпінням чекають результатів 30 березня.

Вводячи в процес навчання усні і письмові твори, вчителям треба бути особливо уважними до чіткості виконання учнями поставленого завдання, враховувати ситуацію, в якій відбувається мовлення, створювати сприятливу атмосферу. Слід пам’ятати, що навіть бездоганне мовлення з погляду лексичної і синтаксичної структури може втратити свою комунікативність , якщо воно не буде зорієнтоване на слухачів, яким воно адресується. Саме тому необхідно виробляти в учнів вміння орієнтувати своє мовлення на слухача. Для цього треба давати учням відповідні настанови, проводити науково-практичні конференції, мовно-літературні брифінги тощо та аналізувати те, що і як учні говорять. Вироблення відповідних навичок змушують здобувачів освіти вимогливіше ставитися до власного мовлення. Часто при достатній зв’язності мислення учні неспроможні винести свої думки із внутрішнього мовлення у зовнішнє, належним чином їх оформити, що негативно позначається на успішності навчання. Розв’язання цієї проблеми необхідно починати з ширшого використання усного монологічного мовлення : повідомлень, навчальних «вправ навпаки», складання планів тощо. Вироблення в учнів навичок орієнтувати власне мовлення на слухачів (однокласників, менших школярів, батьків тощо) значно підвищує загальний рівень їхнього мовлення. Учні звикли орієнтувати свої висловлювання вчителю, якому, вони переконані, і так все зрозуміло, тому мало дбають про зміст і форму висловлювання. А вироблення відповідних навичок виступу перед іншими слухачами змушує учнів вимогливіше ставитися до власного висловлення.

Багатьом учням набагато легше висловлювати свої думки в письмовій формі. Це необхідно враховувати. Тому  можна об’єднувати дітей в групи, де вони створюють колективні оповідання, спеціальні словнички, самостійно складають схеми,  таблиці,  кластери, відкреслюють ширші, ніж звичайно, поля в зошитах для граматичної і етимологічної роботи з важкими для сприйняття і запам’ятовування словами. Найефективнішим є використання скрайбінгу. Це насамперед мистецтво відображати своє мовлення в малюнках, причому процес відбувається в реальному часі паралельно з доповіддю мовця. За допомогою скрайбінгу можна привернути увагу слухачів, забезпечити їх додатковою інформацією та виокремити головні моменти доповіді. Все це допомагає відійти від автоматичної схеми «запитання – відповідь», підніматися до рівня бесіди, диспуту, вести діалог не формально, а осмислено, жваво, цікаво.

У процесі роботи над розвитком усного та писемного мовлення учнів, крім формування відповідних умінь і навичок, засвоєння певних знань, потрібно виховувати уважне ставлення до свого мовлення, вимагати від учнів додержання загальнокультурних норм спілкування, його етики та естетики, вироблення в учнів адекватної мовної поведінки. Узагальнюючи, можна сказати, що розглянуті питання комунікативної компетенції здобувачів освіти свідчать про важливість цієї проблеми в освітньому процесі.

Оволодіння всіма тонкощами мовного багатства – процес складний і тривалий. Виховувати лінгвістичний смак підростаючого покоління повинні не тільки словесники, а й усі, хто має хоч найменше відношення до школи, до освітнього процесу. Відповідальність за формування мовленнєвих компетентностей покладається і на батьків: вони мусять і самі говорити правильно, і повсякчас стежити за мовою своїх дітей. Велике значення в цій справі  має мова електронних носіїв, Інтернету, телебачення тощо. Учитель своє призначення повинен вбачати не в тому, « щоб учні якомога більше запам’ятали мовних правил, імен тих чи інших письменників та їх творів, а щоб навчилися відчувати мову і користуватися нею. Щоб  опановували вміння за допомогою образного слова не тільки змальовувати прекрасне, а й заперечувати потворне, утверджуючи тим самим красу нового, майбутнього дня, в якому жити їм і їхнім дітям» [3,с.42].

 Література

1. Амонашвили Ш.А. Как живёте, дети? – М.,1986
2. Демчук О.Нестандартні уроки з української літератури в 9-11 класах. -Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. - 144с.
3. Павленко Ю.І. Щоб учитися було цікаво. – К., 1989.- 48с.
4. Синиця І.О. Психологія усного мовлення. – К., 1975
5. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: В 5-ти т. – К.,1977. – Т.5